Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Стеценко та Деканозов дісталися до захопленого магазина за сорок хвилин. Їх пропустили через поліцейський кордон без зайвих питань, оскільки після дзвінка очікували на візит. Полковник Степан Конопля розташував свій штаб у фургоні, звідки командував підлеглими офіцерами і спостерігав за подіями навколо магазина.

— Доброї ночі, хлопці! — неформально привітався капітан Ярмоленко.

— Та яка ж вона добра? — не погодився з ним Деканозов. — Цей чорт нам чергову біду підсунув. У будь-якому випадку нас потім рватимуть зверху.

— Зараз не це головне, — перебив Стеценко. — Потрібно витягнути звідти заручниць і переконати його здатися, бо прямих доказів у нас небагато…

Стеценко не встиг завершити думку. За його спиною почувся галас. Там хтось сварився з поліцейськими і викрикував: «Я з ними!»

Деканозов також почув лайку та обернувся поглянути на сторони конфлікту.

З поліцейськими сварився Сергій Соболь, який примчав до магазину на таксі, коли почув про захоплених заручників. Як виявилося, свідки із заправки не тільки бачили бійку Літератора з патрульними, а й встигли зняти її на телефони та розповсюдити в мережі. Відео за короткий час стало вірусним.

— Ти чого сюди приперся? — запитав у напарника Стеценко.

— Хочу вам допомогти! — крикнув Соболь.

Поліцейські з оточення пропустили Соболя до колег. Він пришвидшив крок, але не міг приховати наслідків травми. Ребра боліли, не даючи забути про першу зустріч з вбивцею. Сергій затіяв на нього образу, тому бажав за всяку нагоду помститися. Ці риси характеру відрізняли його від Стеценка. Андрій ніколи не ставив вище за все особисті образи, керуючись лише законом.

— Мені така допомога не потрібна! — розгнівався Стеценко.

Соболь не стримався і схопився за бік, чим видав свій справжній стан. Стеценко не любив такого, тому був готовий повністю дати волю емоціям.

— Андрій правий, — погодився зі Стеценком Деканозов. — Ви не в тому стані, щоб допомогти нам. Зараз не час грати з себе героя і гробити здоров’я…

— Я нікуди звідси не піду! — обурився Соболь.

— Хрін з тобою!

Стеценко плюнув з досади у сміттєвий бак і попрямував до штабу. Там на нього вже очікував знервований полковник Степан Конопля. Поведінка з боку зловмисника викликала у досвідченого офіцера побоювання за життя заручниць. Жодних варіантів перевірити їхній стан не було, тому доводилося тільки очікувати на спробу встановити зв’язок.

— Заходьте у гості! — крикнув Конопля, помітивши прибуття колег.

Деканозов зайшов першим, а Стеценко з Соболем слідом за ним.

— Ви полковник? — запитав Деканозов.

— Ми з вами бачилися на нараді, майоре Деканозов, — потиснув йому руку Конопля. — Про вас, шановні пани, я тільки легенди чув, — привітав він Андрія та Сергія. — Сідайте і діліться інформацією. Ми поки з місця не зрушили.

— Як він поводиться? — перейшов до справи Стеценко.

Конопля витримав паузу, поки офіцери сіли на крісла навколо столика з планом будівлі. Полковник до їхнього приїзду не встиг навіть вибрати імовірні напрямки для штурму. Магазин стояв у відверто незручному місці. Входи були тільки з лицьового боку, який повністю проглядався з другого поверха.

— Поводиться обережно і намагається за нами слідкувати. Хлопці встигли помітити, що він регулярно відсуває штору та оглядає обстановку, наче чекає на когось. Технікам вдалося визначити сигнали двох телефонів всередині…

— Кому вони належать? — запитав Стеценко.

— Один належить другій заручниці, Валерії Замерзлій, — пояснив Конопля. — Вона влетіла джипом у нього і протаранила на перехресті. Він за це забрав її з собою, змусивши їхати з місця злочину…

— А другий? — втрутився Сергій Соболь.

— Другий телефон нещодавно куплений, як і стартовий пакет до нього. Ми не можемо встановити кому він належить. Змогли зафіксувати тільки один дзвінок за номером якогось Городецького Артура Васильовича.

— А це ще хто такий? — здивувався Стеценко. — Чому він йому дзвонив?

— Ми думаємо, що це його спільник, — поділився враженнями Конопля.

Стеценко встав з-за столика, відчинив дверцята і вийшов на повітря. Він уже встиг скласти приблизний психологічний портрет вбивці, тому не вірив у існування спільника. Літератор нагадував йому самітника з одержимістю, яку він ні з ким не хотів ділити. Помста письменникам залишалася для нього останнім сенсом у житті. Ділитися з кимось сокровенною драмою він би не став.

— У нього немає спільників! — заявив Стеценко.

На кілька секунд між ними затрималася пауза, яку порушив Соболь.

— Ви щось дізнавалися про цього Артура Васильовича?

Конопля вийняв роздруківку і показав колегам.

— Хронічний злочинець. Відсидів два терміни за зґвалтування. Другий за зґвалтування дитини. Відвертий покидьок, який здатен на різні злочини…

— Точно ні! — не дослухав до кінця Стеценко. — Він зневажає таких людей і вважає їх непотрібними для суспільства. Наш підозрюваний зразковий офіцер, ідеаліст у певній мірі, який відчув себе непотрібним і спробував жити новим життям, яке у нього відібрали. Він вбиває тільки тих, хто винен у смерті його жінки. Таким він себе позиціонує, тому не може відступити від цього…

Колеги уважно подивилися на Стеценка. Він ще не ділився з ними даними з психологічного портрету. Андрій знав, що потім у всіх, хто дізнається правду про вбивцю, можуть виникнути проблеми з вищими інстанціями. Його секрет мусив піти в могилу разом з ним, про що намагатимуться подбати штурмові групи та представники спецслужб, які приїдуть визволяти заручниць.

Деканозов хотів висповідати Андрія за те, що приховував правду, але не встиг. До фургона підбіг капітан Ярмоленко і доповів новини у справі.

— Полковнику, ми вистежили сигнал з телефону Городецького…

Всі присутні витріщилися на капітана, очікуючи почути продовження.

— Де? — запитав полковник Конопля.

— У відділку поліції.

Водночас до майора Деканозова зателефонував заступник і поділився тривожною інформацією. Ситуація виявилася ще гіршою, ніж всі думали.