Читати книгу - "Війна з Росією"

Наступні кілька хвилин, здавалось, тягнулися вічність. Штурмовий Мі-24 все ще кружляв у небі. Мі-8 без пригод сіли біля Лігатне. Це означало, що WIP вже зійшов на землю, а Мі-24 пильнує з неба, здійснюючи прикриття. Пройшло ще хвилин з десять. Тільки-но Морланд устиг подумати, чи достатньо близько Мі-24 тримаються VIP-персони, щоб потрапити у телекамери, як почувся тріск, який не можна було ні з чим переплутати, — це злетіли ракети «Стінгер». Крізь густе гілля над головою Морланд побачив два яскравих спалахи і два сліди від реактивних снарядів у небі. Самі ракети йому роздивитися не вдалось, однак два потужних вибухи чітко дали зрозуміти, що ракети влучили в ціль.

— Два Мі-24 знищено... Йєеес! Ось вам, виродки! — крикнув Морланд, щосили розмахуючи від радості кулаками, наче лупцюючи когось невидимого в небі.

08:30, субота, 27 травня 2017 року Даунінг-стрит, 10, Вайтхолл, Лондон

У той самий час за дві тисячі кілометрів від Латвії, у Лондоні, Трев Вокер сидів із прем’єр-міністром Вільямом Спенсером у його робочому кабінеті на Даунінг-стрит, 10 і дивився по телевізору екстрений випуск новин по каналу BBC. Йшла пряма трансляція «Russia Today» з англійськими субтитрами, що дуже влаштовувало британців. Прем’єр-міністр і Трев Вокер спостерігали, як гелікоптер із російським президентом сідає на дах будівлі, схожої на бункер посеред лісу, у Лігатне. Його супроводжував доволі кремезний, щокатий командувач Західного військового округу. Двоє чоловіків підійшли до виставлених напоказ тіл загиблих так званих латвійських терористів, які начебто збили російський гелікоптер Мі-24.

Гості мовчки стояли, поки оператор знімав тіла, покладені в ряд, та розміщену поряд з ними зброю, знайдену біля цих загиблих.

Потім камера повернулася до президента, що дивився в її об’єктив холодним поглядом, аніскільки не збентежений понівеченими закривавленими тілами латишів.

Цієї миті Вокер спалахнув нестримним бажанням набити комусь із росіян пику, так сильно його зачепила ця сцена. Та, на відміну від Вокера, президент вів себе стримано й готувався дати інтерв’ю. Він трохи примружив очі, вираз його обличчя був сердитий.

Наступної миті в небі за спиною президента пролунало два потужних вибухи. Телеоператори, ніби за командою, одночасно повернули об’єктиви камер у небо, сфокусувалися на двох вогняних кулях і одразу ж почали супроводжувати камерами уламки гелікоптерів, що падали на землю.

Потім оператори повернули телекамери до президента, щоб відзняти його реакцію на шокуючу подію, яка щойно сталася в небі над їхніми головами.

Далі вони знімали роботу офіцерів охорони, які миттю зреагували на непередбачувану зміну ситуації. Двоє м’язистих охоронців повалили президента на землю й накрили його своїми тілами, щоб забезпечити максимально можливий захист.

Камера продовжувала знімати. Здавалося, що все на кілька секунд зупинилось. Нарешті солдати зі зброєю в руках почали озиратися навкруги і зайняли бойове положення, готові дати відсіч будь-якому нападнику. Однак їх ніхто не атакував. Журналісти попадали на землю і просто лежали, не знаючи, що робити далі. Охоронці почали підніматись, але пістолети ховати не поспішали. Піднявся і розлючений президент. Його одяг був брудний. Він лаяв своїх охоронців, намагаючись відштовхнути від себе одного з них, який все ще продовжував виконувати свій службовий обов’язок — прикривати президента власним тілом.

Вокер поглянув на прем’єр-міністра із задоволеною усмішкою на обличчі.

— Чорт забирай, ви зробили це! Вам це вдалося... Прийміть мої вітання.

Прем’єр-міністр посміхнувся у відповідь.

— Ми разом це зробили, чи не так? Ми показали цьому виродку, хто тут головний. Тепер залишилося дочекатися реакції ЗМІ...

Тим часом Вокер і Спенсер спочатку з подивом, а потім з неприхованою радістю спостерігали, як замурзаний президент у прямому ефірі кричить на своїх охоронців і на телеоператора, вимагаючи, щоб той припинив зйомку. І лише за хвилину охоронці відвели президента до бронетранспортера, щоб заховати від об’єктивів телекамер.

Та замість того, щоб вимкнути телекамеру, оператор почав знімати переляканих і принижених російських військових. Він навів об’єктив на два палаючих гелікоптери в лісі неподалік. Над ними піднімався дим, боєприпаси, охоплені полум’ям, почали вибухати. Складалося враження, ніби в лісі ведеться запекла перестрілка.

— Що ж, прем’єр-міністре, — нарешті озвався Вокер. — Ви хотіли видовища — ось воно, на екранах мільйонів телевізорів. Маєте якісь ідеї з цього приводу? Може, варто нагородити бойовим хрестом нашого героя? Чи, краще, хрестом за відвагу? Нагорода підніме бойовий дух наших співвітчизників і продемонструє, що Британія налаштована серйозно.

— Треве, я думаю, росіянам не варто знати про нашу участь у всьому цьому. Пам’ятаєте, що вони зробили з Литвиненком? Нагороду наш герой, безперечно, отримає, однак ми не будемо цього афішувати. Згодом я матиму розмову з американцями. Запитаю в них, що вони зробили зі свого боку, щоб зупинити росіян.

08:00, субота, 27 травня 2017 року Корабель Її Величності «Королева Єлизавета», Балтійське море

Із гучномовця лунали різкі удари дзвона й електронні звуки, що складалися в слова. «Це не тренування. Це не тренування. Бойова тривога. Бойова тривога. Усім членам екіпажу зайняти свої бойові позиції», — повторював гучномовець. Чим би чоловіки та жінки, що входили до складу екіпажу корабля, не займалися, вони миттю все кидали й бігли на бойові пости. Капітан другого рангу на кораблі Її Величності «Королева Єлизавета» Джеймс Буш стояв на капітанському містку, приймав по внутрішньому зв’язку звіти від підрозділів свого екіпажу про готовність до бою й робив висновки, наскільки вони насправді готові до цього самого бою. «Тепер вже краще, — подумав він, — однак я не дозволю нікому розслабитись. Нам ще довго доведеться працювати, перш ніж команда справді буде готового до бою».

Після трьох днів шляху з Портсмута «Королева Єлизавета» пройшла крізь доволі вузьку протоку Скагеррак і увійшла в Балтійське море. Тепер вона була на відстані двадцяти п’яти морських миль від порту Свіноуйсьце та порту Щецин, розташованого майже на самому кордоні з Німеччиною. Щойно корабель залишив Ла-Манш, як капітан отримав наказ від прем’єр-міністра Великої Британії увійти до акваторії Балтійського моря, де морська піхота висадиться на узбережжі для демонстрації британських мускулів. Їх прикриватимуть п’ять фрегатів і винищувачів Морських сил реагування НАТО. Таке швидке переміщення зі Східного Середземномор’я до Балтії стане для ворога несподіванкою. Після об’єднання цих військово-морських сил йому не позаздриш.

Буш зазвичай був оптимістом, однак його оптимізм добряче похитнувся після інформації, отриманої від колишнього напарника — мічмана Джорді Рея, перш ніж корабель залишив Портсмут. Корабель Її Величності