Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Влас

Мдаа, не думав, що мій сьогоднішній вечір пройде саме так. 

Фарба, валики, рукавички, клейонка… Романтика, одним словом.

– Не роби таке страждальне обличчя, – сказала Ніка, простягаючи мені якийсь одяг. – Ось тримай, щоб не замастив свою білосніжну сорочечку, – зі сміхом промовила.

– Маєш щось проти моєї сорочки? – відповів, забираючи речі з її рук.

– Та ні, але ти не думав хоч спробувати якісь інші кольори?

– Мені й так добре, – пожав плечима, адже дійсно ніколи не напружувався з приводу одягу. 

Після цього я розгорнув речі і трохи очманів. Це були чоловічі речі. Звідки?!

– Звідки в тебе чоловічі речі? – одразу спитав, відчуваючи, як всередині все перевертається від незвичного відчуття.

Ревнощі. 

Я думав, що не вмію ревнувати, адже ніколи в житті ні до однієї зі своїх партнерок такого не відчував. Але ось у моєму житті знову з’явилась Хоменко, і я вже котрий день відкриваю у собі щось нове.

– Та вони вже давно в мене, – спокійно відізвалася, одягаючи рукавички. – Колись купила їх для чоловіка, але йому не сподобалося. Забрала собі, та й так і ношу іноді. До речі, дуже зручний костюм. Ти не дивись, що принт трохи дитячий.

– Ти дала мені речі свого чоловіка? – перепитав, стримуючи лють.

Вона повернула голову до мене і нарешті побачила, що я абсолютно не в захваті від цього.

– Колишнього. І ні. Вони мої, – впевнено відповіла. – Ніхто, окрім мене, їх не носив. Не роби проблему на рівному місці. Я просто сказала правду. В мене є минуле і я не хочу його приховувати, вигадуючи якісь відмовки.

От наче й логічно все говорить, але…

– Я не буду переодягатися, – процідив крізь зуби, намагаючись заспокоїтися.

Вона роздратовано забрала речі і віднесла їх кудись.

– Твоя стіна – та, – повернувшись в кімнату, сказала і вказала рукою на стіну протилежну від тої, де стала сама. 

Ні, ну от нормальна? Це я мав ображатися, а не вона. А тепер – ще й винним себе відчуваю.

Нічого не відповів, а просто зняв піджак, закотив рукави і взявся до роботи.

Хвилин п'ятнадцять ми працювали в абсолютній тиші. Це напружувало, але я чекав саме від неї першого кроку. Чекав, але все ж перший не витримав.

– Ніко, ти справді не розумієш, чому я розлютився?

– Я хотіла як краще, – тихо відповіла, але не повернулася.

– А вийшло як завжди, – гмикнув, а потім підійшов до неї ближче. – Я розумію, що в тебе є минуле, але… Речі колишнього – це перебір.

– Я просто… Я навіть не подумала про це. Вже давно звикла, що це мої речі.

– Так, але купувала ти їх не для себе. І це – дратує мене, розумієш?

Вона нічого не відповіла, а просто сама обійняла мене. Що ж, будемо вважати, що вона все ж зрозуміла. 

– У нас ще багато роботи, – пробурмотіла, не підіймаючи голови.

Так… Стіни… Супернудне заняття.

І тут в голові виник неочікуваний план.

– Зробимо процес фарбування стін цікавішим? – спитав, рукою повернувши її обличчя до себе.

– Що ти маєш на увазі? – з посмішкою спитала. – Гордич, я не буду з тобою спати, поки ми не закінчимо! – суворо проговорила після, а я не витримав і розсміявся.

– Це гарна пропозиція, – не перестаючи сміятися, відповів, – але в мене інша ідея. Давай на швидкість.

– Тобто хто скоріше дофарбує? Та ну, не цікаво.

– А ми розіб'ємо всю площину на сектори. В кожного буде свій. Хто перший закінчить, той… –намагався вигадати цікаве покарання, але Ніка мене випередила.

– Той задає іншому питання, а той, що програв – не має права відмовитися відповідати. Тільки все має бути чесно!

– А що, – гмикнув, – непогана ідея. Тільки внесемо одну поправку. Якщо той, хто програв, все ж не хоче відповідати на питання – знімає з себе якусь одну річ. 

– А в тебе все одно всі думки тільки про одне. Он вже й стриптиз захотів.

– Настільки не віриш у свої сили? – лукаво спитав. – У нас рівні шанси, тож цілком можливо, що стриптиз буде саме для тебе, – а потім підморгнув їй, помічаючи, як її очі вже горять від азарту.

– Згодна! – і протягнула мені руку для укладання нашої фарбувальної угоди.

– Так не піде... Ми зараз не колеги, тож будемо по-іншому... домовлятися.

Після цього взяв її за ту ж руку, притягнув до себе, а потім – одразу поцілував. І поцілував так, як хотів зробити це весь день, який даремно витратив на максимально неадекватного клієнта. 

Ніка

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, почали робити розмітку для наших секторів.

І все ж правду кажуть, що чоловіки – великі діти. Цьому он також завжди хочеться все перетворити у якусь хитромудру гру.