Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 23.2. Підтримка

Стася

– Тобто? – здивувалася подруга. – Ти втекла від батьків через хлопця?

– Не зовсім. Тут заплутана історія, – зітхаю, розуміючи, що доведеться все розповісти Олі від «а» до «я». – Люба, дай будь ласка, свій телефон. Мені треба подзвонити Тіму. А потім обіцяю, що все тобі розповім.

– А твій телефон де?

– Немає.

– Загубила?

– Батько відібрав. Як і ключі від квартири.

Ще з більшим здивуванням подруга протягнула мені в руки свій смартфон. Я по пам'яті набрала номер коханого, але він, як і раніше, знаходиться поза зоною. Виявляється, правда те, що розповів сьогодні батько. Його дійсно посадили до в'язниці до отримання всіх доказів його вини. Отже, він зараз під слідством… Я до останнього відмовлялася в це вірити, хоча й знала правду. 

Так і не поговоривши з Тімом, я віддала подрузі телефон. Важко зітхнула, розуміючи критичність ситуації. Як же його тепер витягнути звідти?

– Батько сьогодні за вечерею розповів, що Тіма посадили за грати і йому загрожує суд і позбавлення волі.

– За що? Невже через перегони?

Оля в курсі того, що я зустрічаюся з гонщиком. Вона – моя найліпша подруга і найрідніша людина, тому я ділюся з нею всім. В цілому подруга знає подробиці, чому батько хотів спіймати Тимура Холода, але події останніх днів їй невідомі. 

– І це також. Та головна причина… – затамовую подих, щоб це вимовити, – вбивство людини.

– Що? Тім вбив людину? – від жаху вона прикрила рот руками.

– Ні! Ти що? Він і мухи не скривдить. Тім не вбивав. Я це точно знаю.

– Звідки ти така впевнена?

– Бо в ту ніч… ми були разом.

– Ти… Ви… – Оля запинається через брак слів. – Це те, про що я думаю?

Киваю у відповідь. 

– О, боже… Тась, як же тебе так угораздило зі злочинцем, а?

– Оля, Тім не вбивав! І він не злочинець. Він хороший хлопець. Дуже добрий, самостійний і щирий.

– Всі злочинці чомусь хороші хлопці.

– Подруго, повір, він дійсно невинний. Він і бере участь у перегонах лише з тією метою, що хоче вилікувати матір. Розумієш? Я ж тобі розповідала про нього. Він не вбивав! І ніякого правопорушення навіть не скоїв.

Оля зітхнула та подивилася на мене зі співчуттям. Гадаю, вона не до кінця вірить моїм словам, але по очам видно, що згодна допомогти.

– Що думаєш робити?

– Завтра зранку піду до поліції і буду вимагати, щоб його відпустили.

– Думаєш, подіє?

– Не знаю. Але спробувати варто. Я не можу сидіти, склавши руки.

– Гаразд. Підеш ти до поліції. А якщо його не відпустять?

– Мусять відпустити. Він невинний. І я – єдиний свідок, який може довести його невинуватість.

– А якщо не подіє, Тась? Що тоді?

– Олю, не нагнітай. Я не хочу думати про погане. Я хочу домогтися справедливості та врешті-решт познайомитися з його матір'ю. Здається мені, що вона – сильна жінка, якщо змогла сама виховати такого хорошого сина. Ми з Тімом повинні були сьогодні йти до лікарні, щоб познайомитися з нею. Я мала б йому допомагати пережити операцію мами, а не ось це все…

– Тась, все буде добре, – обійняла мене Оля, сівши поруч. 

– Дякую за підтримку, люба. Якби не ти, я не знаю, де я була б.

– Ти що? Я ж заради тебе все зроблю. Ти ж мене знаєш. А хочеш, я завтра з тобою піду до поліції?

– Дуже хочу, – всміхнулася я і подруга кивнула, що згодна. 

Мені дійсно дуже потрібна і важлива її підтримка. Я дуже вдячна подрузі за допомогу, яку вона мені надає. Якби не Оля, я б зараз сиділа вдома й плакала від розпачу та власного безсилля. А заручившись підтримкою близької людини, можна й гори звершити.

Через кілька хвилин я знову набрала номер Тіма. Але як і раніше, все безрезультатно. Шкода, що я не знаю номера телефону його друга, Сані. Я б і йому зателефонувала та дізналася хоч якісь новини про Тіма. Серце болить за нього. Так хвилююся, що на місці всидіти не можу. Зрештою, якщо буду панікувати та плакати, я нічим не допоможу коханому в такому стані. Мені потрібна холодна голова, щоб ясно мислити та розвинути план дій і чітко його дотримуватися.

Я сходила в душ та повернулася до кімнати. Оля саме розстелила ліжко, яке ми сьогодні будемо ділити одне на двох. Дала мені свою піжаму, яку сіла на мені чудово. Я лягла відпочивати з надією, що завтра все вирішиться і все буде добре, що ранок вечора мудріший. Звісно, сьогодні мені не заснути. Тім там, у холодній в'язниці, а я в теплому ліжечку. Несправедливість! Але маю надію, що вже завтра він буде поруч зі мною. 

***