Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Особливою рисою поховального обряду азово-дніпровської периферії було використання площі могильника разом (або почергово) з києво-донецьким населенням. Це говорить про найщільніші контакти та, мабуть, існування змішаних, у культурному плані, общин. Останнє підтверджується і взаємовпливом гончарних традицій цих груп населення, аж до спільної технології виготовлення кераміки.

Своєрідний поховальний обряд існував у досить консервативної групи азово-дніпровського населення, що мешкала на півдні степового Подніпров’я та залишила Калулівський могильник. Це населення зберегло найраніші риси поховального обряду маріупольської області. У Капулівці зафіксовано зруйнування нефарбованих кістяків нефарбованими, тоді як у азово-дніпровського населення традиція руйнування попередніх поховань у могильниках з’являється одночасно з використанням вохри, яке не розповсюдилося у цьому могильнику. Поховальний інвентар Капулівки відрізняється бідністю навіть порівняно з небагатим азово-дніпровським інвентарем. Так, із декількох десятків поховань лише у двох померлих були черепашки, ще у двох — зуби оленя, а в одного — кам’яні намистини.

Про довгочасне існування цього консервативного азово-дніпровського варіанта свідчать два поховання в могильнику з посудинами, виготовленими як переспів кухонної кераміки раннього трипілля.

Сьогодні досить повно вивчено поховальний обряд києво-черкаського населення Черкащини та Надпорожжя. Він відомий по восьми некрополях у степовому Подніпров’ї (Вільнянський, Василівський 2, Мар’ївський та інші), а також по двох могильниках, розташованих у сучасному прикордонні степу та лісостепу: Дереївському та Госпітальному горбі. Києво-черкаське населення створювало невеликі ґрунтові могильники з близько 30 поховань і розташовувало їх групами по два-три некрополі на відстані декількох сот метрів один від одного. Поховання здійснювали в індивідуальних ямах, розміщуючи їх у вигляді ряду, що тягнеться із заходу на схід. Померлих укладали випростано на спині, орієнтуючись головою на північ або у південному напрямку. Руки у більшості похованих розташовувалися вздовж тіла, інколи померлих зв’язували або пеленали.

Разом з тілом до могильної ями клали стулки черепашок, вістря з кістки та рогу, кременеві вироби. Поховальний одяг померлих прикрашали підвісками-нашивками з зубів оленя та карпових риб, перламутровими намистинами. Один із похованих у 2-му Василівському могильнику — чоловік зрілого віку — мав кістяний браслет із прокресленим орнаментом.

Могильники прикордоння сучасного степу та лісостепу відрізняються від надпорізьких бідним набором інвентарю, до якого включено переважно вироби з кременю. В них києво-черкаське населення ховало своїх померлих поруч з азово-дніпровськими похованнями на різних ділянках, розділених незначною відстанню. Лише окремі поховання потрапляли на місце поховання інокультурного населення.

Тісні зв’язки носіїв києво-черкаської та азово-дніпровської культур відобразились у поховальному обряді. Під впливом азово-дніпровського населення протягом нетривалого часу одна з груп києво-черкаських мешканців, що проживала у другій чверті IV тис. до н. е. у районі Вільного порогу, використовувала великі ями для множинних поховань. Їх знайдено у Вільнянському могильнику, і вони мають площу близько 4 м2. При першому похованні заповнення ям, мабуть, фарбувалося вохрою, потім протягом ряду років туди підхоронювали померлих. Однак у києво-черкаському середовищі ця традиція не прижилася, й населення знову повернулося до поховань в індивідуальних ямах.

З азово-дніпровським впливом слід пов’язувати поодинокі перламутрові намистини, що прикрашали у поодиноких випадках києво-черкаський поховальний одяг, а також залишки тризни над одним із дереївських поховань, до якої входила типова києво-черкаська посудина. У поховальному обряді населення, що розглядається, простежується своєрідна закономірність застосування вохри, яка поступово з’являється, а потім, наприкінці існування києво-черкаських традицій у Надпоріжжі, зникає.

Таким чином, вивчення поховального обряду показало, що у добу неоліту в Україні використовувалися два варіанти поховання: трудопопокладення та трупоспалення. Останнє відоме у маріупольського населення та носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки. Усі трупоспалення у могильниках маріупольської області здійснювалися поза місцем поховання, а потім переносилися до могильної ями. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки здійснювали трупоспалення на місці поховання, коли поселення Незвисько було вже залишене його мешканцями.

Рис. 52. Візерунок на денцях культових посудин азово-дніпровської культури. Неоліт.

Спалення трупу реалізовувало прагнення найповніше знищити людські залишки. Звичайно, так поводилися з померлими, яких найбільше боялися при житті, передусім з людьми, пов’язаними з культовою сферою. Про виділення їх, на думку Є. В. Антонової, свідчить численний та різноманітний інвентар, який демонструє ускладнення обрядово-міфологічного комплексу та віддалення мерців від живих[107]. Останнє вимагає спеціальних посередників, людей, що мали б змогу здійснювати зв’язок між общиною та померлим. На їхній основі у подальшому формується інститут жерців. Численний та різноманітний інвентар поховання у Незвиську дає можливість припустити виділення таких посередників у культурі лінійно-стрічкової кераміки. Один з таких людей, мабуть, пов’язаний з сакральною сферою, і був похований на даному поселенні.

Досить розвинутий поховальний культ демонструють могильники маріупольської області. Поховання супроводжувалися різним інвентарем, на поверхні створювалися жертовні площадки для церемоній, що входили до поховального ритуалу. Велику роль у останньому відводили вогню, про що свідчать залишки вугілля та сажі у похованнях, вогнища на поверхні, пізніше з’являються трупоспалення та вогнища у могильних ямах. Вогню звичайно придавалася очищувальна сила, що найяскравіше виявлялося у вогнищах, розведених на похованнях у ямах із множинними захороненнями, особливо перед покладенням туди нового померлого. Не виключено, що компонентом вогню, який символізував відродження, були вуглини в могилах. Цікаво, що при цьому надавалася перевага дубу, що його шанувало багато народів давнини.

Найрозповсюдженішим з періоду неоліту був обряд трупопокладення. Носії буго-дністровської культури ховали своїх померлих у традиціях землеробського населення, скоцюрблено на боці. Ця поза, на думку дослідників, символізує спокій та, можливо, майбутнє відродження. Населення маріупольської та дніпро-донецької областей ховало померлих випростано на спині. Окремі поховання були пов’язані або спеленуті, що С. О. Токарев пояснює намаганням знешкодити тих людей, яких боялися за життя, наприклад хоробрих воїнів, старійшин[108]. Нестандартні й поодинокі поховання у позі сидячи відомі у Маріупольському та Дереївському могильниках.

Поховальний культ маріупольського населення з часом почав допускати руйнування попередніх поховань у процесі захоронення нових померлих. Залишки скелетів відсували вбік або складали їх до купи.

Рис. 53. Поховальне вбрання населення маріупольської культурно-історичної області: азово-дніпровська культура (1, 3, 4); нижньодонська культура (3, 5, 6). Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

У маріупольського населення у першій половині IV тис. до н. е. була розвинута традиція жертвоприношень на площі могильників. Вона, на думку С. О. Токарева, народилася з практики знищення речей та їстівних припасів покійного, що пізніше привело до думки про