Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

   Пʼятниця, вечір. Офіс наповнюється людьми. Я, одягнута в штани палаццо сірого кольору та білий топ з високим коміром стою посеред зали, шукаючи подругу. Мене втомили сукні, тому сьогодні хочу мати більш серйозний вигляд. З аксесуарів лише ремінець з широкою сріблястою пряжкою та пара квадратних сережок, які чудово видно, зі складеним на потилиці гладким пучком. 
  Мінді бігає та метушиться, стежачи, щоб всі закуски, що привезли з ресторану Дієго, були присутні та розставлені на свої місця. 
— Стривайте! — каже вона офіціанту. — Чому я не бачу сирні кульки? 
— Ось вони, — юнак втомлено вказує на стіл. 
— Ага, все, бачу, — вона викреслює щось зі списку. — А брускети з вʼяленими томатами? — подруга оглядає страви. 
— Містер Мореллі особисто прослідкував, щоб нічого не забути. Тут є всі закуски. 
— Я не можу довіряти вашому містеру Мореллі. 
— Мінді, розслабся! — я забираю блокнот з її рук. — Все ідеально, тобі варто видихнути. В тебе мокре чоло, ще макіяж потече. Ось, випий, — я даю їй склянку. 
— Що це? — вона приймає її та нюхає вміст. 
— Ром з колою. 
— Який ще ром? Я не замовляла ніякого рому, — спантеличено промовляє дівчина.
— Так, це зробив я, — до нас легким кроком підходить Дієго. 
— Я просила тебе не лізти мені під руку! — злиться подруга. 
— Я лише вніс маленькі корективи. Поглянь навколо — всі задоволені, — він заграв густими бровами та потер рослинність на обличчі. 
— Мі, правда, що зроблено, те зроблено. Тобі залишається доєднатися до всіх та дозволити собі пливти течією. Поглянь на себе, ти так схудла за ці тижні. Ти щось їси взагалі? — я взяла зі столу брускету з хамоном та піднесла до неї. — Ось, поїж та розслабся. Додай кольору та життя до свого обличчя. 
   Вона відштовхнула мою руку. 
— Ні, дякую! Я нарешті влізла в цю сукню, не хочу псувати все, — вона провела долонями по своїй блідо-рожевій сукні, що дуже пасує до кольору її шкіри.
— Від одного шматочка хліба нічого не станеться, — переконую її. 
— От і їж його, Бет. А я пішла, перевірю чому музиканти досі не грають. 
   Ми залишилися сам на сам з Дієго, спантеличено дивлячись одне на одного.

   Мінді дарма хвилюється. Організація на вищому рівні. Енцо задоволений, містер Левінсон ходить перед ним на задніх лапках. Все, як і очікувалося. 
   В сумці вібрує телефон.

Мій🖤: Ти бачиш обох Мореллі? 
Я: так, вони тут, в моєму офісі. 
Мій🖤: Якщо хтось з них буде збиратися додому — напиши мені про це негайно. 
Я: Що ти задумав? 
Мій🖤: Хочу навідатися до них в гості. Знаєш, люблю прийти на екскурсію будинком, поки господарі відсутні. 
Я: О, так! Я знаю це, як ніхто інший.

   Ховаю телефон та продовжую блукати залою, приєднуючись до обговорення підвищення цін на будівельні матеріали, дефіциту кваліфікованих робітників та загрозу заміни дизайнерів за допомогою штучного інтелекту.

   Минає година, а може й дві. Коли я захоплена темою, то плин часу відчувається інакше. 
Музиканти припинили грати, а до мікрофону підходить Стів Левінсон. 
— Ми живемо в часи, де тенденції змінюються зі швидкістю звуку. Аби встигати бігти за ними, ми маємо постійно розвиватися, шукати нові ідеї та спеціалістів. Все це дуже важко без головної мотивації — фінансів. Я хочу подякувати нашому меценату — Енцо Мореллі, — він енергійно вказує на чоловіка, що стоїть поруч, байдуже дивлячись вдалечінь. — Завдяки таким людям, ми маємо можливість рости, розвиватися та розширюватися. Окрім того, радо повідомляю, що містер Мореллі викупив велику частину акцій і з цього дня входить до складу ради деректорів! — всі аплодують, але не я. — Можете любити та шанувати, вважайте, що він ваш новий бос. Саме містер Мореллі буде тримати під контролем роботу відділу дизайну. 
   Хтось свистить та ляскає в долоні. Та моє серце падає в пʼятки. Чудово, бляха! Він ще й мій новий бос! 
   Ловлю його погляд та підіймаю два великі пальці догори, усміхаючись. Аж щелепу зводить від цієї брехливої міни.

— Все на вищому рівні, Мінді, — запевняє Енцо, поки ми стоїмо в вузькому колі, спілкуючись. — Сподіваюся, що мій син допомагав вам, а не навпаки. 
— Не хочу вас засмучувати, тому краще помовчу, —мило усміхаючись каже дівчина.
   Дієго стискає щелепу, пропалюючи її поглядом. 
— Якщо тебе тішить думка, що ти впоралась зі цим самостійно — не буду тебе засмучувати, — каже він. 
— Ох, Дієго, краще б ти так хвилювався за свою сорочку. Ось тут, — дівчина вказує на плече. — Не допрасовано. 
Ми з Енцо, як коти біля акваріума лише повертаємо головами туди-сюди, слідкуючи за їх перепалкою. 
— Від кого ж я це чую? Ти цілий вечір ходиш з біркою на спині. 
   Мінді заклякає, червоніючи. 
— Бет! Чому ти не сказала мені? — шепоче вона, дивлячись на мене. 
— Я не побачила, Мі, — виправдовуюсь я.
— Якщо ти гадаєш, що цю сукню можна буде повернути в магазин та забрати гроші, то в мене для тебе погані новини, — Дієго вказує підборіддям на її бюст. — Здається, в когось такі цицьки, що шви не витримують цього навантаження. Поглянь, воно вже розходиться на тобі.
   Мінді ковтає повітря, а її очі набираються вологою. Вона хоче щось сказати, перебирає варіанти в голові, але солоні краплі випереджають, котячись щоками. Вона прикриває рот долонею, стримуючи схлип, розвертається та біжить до сходового майданчику, яким ніхто не користується, обираючи ліфт. 
   Я роблю крок, аби піти за нею, та Енцо зупиняє мене, хапаючи за руку. 
   Я повертаю голову вбік і бачу, як за нею слідом йде Дієго. 
— Він має перепросити, — каже чоловік. 
— Я маю врізати йому по обличчю, — гарчу я. 
— Розумію. Інколи мій син на це заслуговує.

   Я нервую, намотуючи кола біля свого кабінету. Та де ж вони, чорт забирай?! Минуло вже близько пів години. Є два варіанти: або Мінді закопує труп Дієго, або Дієго закопує труп Мінді — третього не дано. 
   Я лаюся під ніс та швидким кроком лечу до дверей, що ведуть на сходовий майданчик. Різко відчиняю їх, влітаючи в слабо освітлене приміщення. 
   Картина, що відкрилася мені шокує, вибиваючи повітря з легень. Ноги в знайомих туфлях, закинуті на талію чоловіка, що притискає дівчину до стіни, поки вона сильно стискає його волосся в кулаки. Я заплющую очі, махаючи головою, щоб відігнати це видіння. Та коли я знову дивлюся в темний, затишний куток, де пара пристрасно цілується, важко дихаючи, усвідомлюю, що це не марево. 
   Вони так зайняті одне одним, що навіть не помітили, як я розчахнула двері. Чоловік гарчить, стискаючи стегно дівчини, та у відповідь стогне йому в губи, не перериваючи поцілунок. 
   Роблю крок назад, за ним ще один, на самих носочках та повільно зачиняю двері. Втікаю звідти, як від ядерного вибуху. 
   Я намагаюся вгамувати шалений стук серця. Щоб мені на місці провалитися! Це ж Мінді та Дієго! 
   Як таке може бути? Нічого не розумію. Вони ж ненавидять одне одного! 
   Я наливаю собі в склянку багато рому та розбавляю його декількома краплями коли. Приємне печіння обволікає горло. Офіціант, що хотів допомогти, дивиться на мене, як баран на нові ворота. 
— Що, хлопче, ніколи не бачив, як жінка пʼє? — кидаю на нього погляд-блискавку. 
— Перепрошую, — бурмоче він та йде геть.