Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Він підняв чашку і врочисто промовив:

— За все, що принесе нам ніч! Правда на нашому боці! Будьте впевнені й тверді, друзі мої! Якщо нам стане мужності й ми не схибимо, то відтепер наше життя ніколи вже не буде таким, як раніше!

Хутко випивши чай, він клацнув чашкою об тацю.

Розпочалися останні приготування.

***

Кіті проникла до монастирської комори другою. Першою, за хвилину до неї, туди увійшла Енн. Дівчина дивилася в пітьму, чуючи поблизу дихання старшої товаришки.

— Може, засвітимо ліхтар? — прошепотіла Кіті.

—У мене з собою ліхтарик-ручка, — відповіла Енн.

Тоненький промінець ударив у протилежну стіну, а потім пробіг обличчям Кіті. Дівчина заплющила очі й затулила їх долонею.

— Тримай ліхтарик нижче! — сказала вона. — Може, тут є вікна!

Пригнувшись до самісінької підлоги, вистеленої кам’яними плитами, Енн водила ліхтариком навколо себе. З пітьми виринали то бляшанки з фарбою, то лопати, то садівничі вила, то невеличка новенька косарка. Кіті скинула рюкзачок із пліч, поклала його на підлогу й позирнула на годинник.

— Зараз підійде наступний, — зазначила вона.

Ніби у відповідь за дверима щось зашурхотіло. Енн вимкнула ліхтарик, і вони заціпеніли в чеканні.

Двері відчинилися й зачинилися. Хтось гучно засопів. Вітерець приніс із собою міцний запах одеколону.

Кіті заспокоїлася.

— Привіт, Фреде, — сказала вона.

Інші заходили з п’ятихвилинними перервами. Останнім з’явився сам пан Пенніфізер, натомлений і засапаний. Він хрипко скомандував:

— Фредерику, Стенлі! Увімкніть... ліхтарі! Ця... кімната... без вікон. Нам нема чого боятися!

У світлі двох потужних ліхтарів стало видно все товариство — шість постатей у чорному вбранні, з рюкзаками за плечима. Пан Пенніфізер пофарбував у чорний колір навіть свій ціпок, а його кінчик обернув ганчіркою, щоб той не дуже стукотів. Тепер старий стояв, спираючись на нього й поволі озираючи своїх помічників, чекаючи, поки вони зберуться на силі.

— Гаразд, — промовив він нарешті. — Енн, головні убори, будь ласка.

Енн роздала всім чорні вовняні маски-балаклави. Фред недовірливо поглянув на свою.

— Не люблю я цих штучок, — буркнув він. — Вони шкіру лоскочуть.

Пан Пенніфізер сердито цокнув язиком.

— Нам потрібна якнайбільша таємничість, Фредерику. Це вкрай важливо. Надягайте. Остання перевірка — і виходьмо надвір. Ніколасе, скринька з Герметичним Плащем у вас?

—Так.

— А молоток, яким треба вдарити по ній?

— Так.

— Фредерику, ломик у вас із собою? Гаразд. А ваш незамінний набір ножів? Чудово. Стенлі—мотузок і компас, Кіті — пластир, мазь і бинти? Добре. А в мене — ключ від могили. Щодо зброї: кожен повинен мати з собою хоч одну склянку з мулером і яку-небудь кулю з елементалями. Пречудово!

Він трохи помовчав, щоб відсапнути.

— І останнє. Перше, ніж ми зайдемо туди. До зброї вдаватися тільки тоді, коли нас займатимуть. Коли ж ні, то найголовніше — не здіймати шуму. Залишатись непомітними. Якщо двері абатства замкнено, ми підемо геть... У самій могилі ми знайдемо скарби. Я поділю їх між вами. Ви сховаєте їх у рюкзаки і повернетесь тим самим шляхом, яким прийшли. Зберемося в цій кімнаті. Коли раптом щось зірветься, за першої-ліпшої змоги вирушайте до нашої комори. Крамницю обминайте. Якщо ж — із якоїсь причини — щось трапиться зі мною, пан Гопкінс вам скаже, що робити далі. Він чекатиме вас завтра в «Кав'ярні друїдів» по обіді... Є запитання? Ні? Тоді, коли ваша ласка, Ніколасе...

В кінці комори були ще одні двері. Ніколас мовчки підійшов до них і штовхнув. Двері прочинилися. За ними панувала непроглядна вулична темрява.

—Ходімо, — сказав пан Пенніфізер.

***

Вони рушили вперед: першим — Нік, за ним — Кіті, далі — Фред, Енн, Стенлі й останнім — пан Пенніфізер.

Мовчки, наче кажани, вони — шість темних плям на тлі монастирського муру — промайнули аркадою. Ліворуч видніли трохи ясніші прямокутники вікон. Місяця на небі не було — дорогу їм ніщо не освітлювало. їхні ноги, взуті в кеди, ступали кам'яними плитами, здіймаючи не більше шуму, ніж сухе листя під вітром. Обгорнутий ганчіркою ціпок пана Пенніфізера тихенько стукотів десь позаду. Попереду накритий полотном Ніків ліхтар гойдався на довгому ланцюжку, ковзаючи над самісінькою землею, наче болотяний вогник: Нік ніс його якомога нижче, щоб їх ніхто не помітив з вулиці.

Кіті лічила вікна, повз які вони проходили. За восьмим блідим прямокутником вогник повернув праворуч, за ріг аркади. Кіті повернула в той самий бік і знову заходилася рахувати вікна. Перше, друге... Рюкзак муляв їй спину; вона відчувала, як його вміст перекочується всередині. Дівчина щиро сподівалася, що кулі, загорнуті в ганчірки, не розіб’ються. Четверте, п’яте... Дорогою вона машинально перевірила решту зброї: ніж — на поясі, диск — у кишені. Вони надавали їй більше впевненості, аніж будь-яка магічна зброя; їх не було заплямовано дотиком демонів.

Шосте, сьоме... Вони дісталися до північного кінця аркади. Вогник підстрибнув і завмер. Кіті мало не наскочила на Ніка, та встигла вчасно зупинитися. Ззаду ще кілька хвилин було чути шаркотіння кроків; потім усе вщухло.

Кіті відчула, що Нік обернувся до неї. Він прошепотів:

— Це вхід до нефу... Зараз перевіримо.

Піднявши ліхтар, Нік провів ним перед собою. Кіті встигла помітити чорну поверхню стародавніх дверей, геть подряпаних і обсаджених велетенськими цвяхами, тіні від яких кружляли в ліхтарному світлі. Нік опустив руку. Запанували темрява й тиша, долинуло легеньке дряпання. Кіті чекала, стискаючи в кишені підвіску. Вона уявляла, як Нікові пальці нишпорять по темній деревині й цвяхах, шукаючи величезну залізну защіпку. Пролунав шурхіт, потім приглушене кректання — і Нікова лайка. Щось у нього, вочевидь, не виходило.

— Ну ж бо!

Щось тихенько брязнуло. Непевне світло розлилося по кам’яних плитах. Нік поставив ліхтар на землю й тепер боровся з защіпкою обома руками. Фред, що стояв за спиною в Кіті, бурчав собі під ніс прокльони. Дівчина відчула: з напруги вона так стискає зуби, що аж болить щелепа. Невже добродійник помилився? Невже двері все-таки замкнено? Якщо так, то вони потрапили в халепу. Це єдиний їхній шлях до собору, а ламати двері не можна: перший-ліпший вибух приверне увагу...

Хтось протиснувся повз неї — за запахом Кіті впізнала Фреда:

— Пусти-но мене. Посунься...

Знову долинув шурхіт — Нік побокував. Щось заскреготіло. Фред крекнув... Потім щось рипнуло, гупнуло, й застогнали стародавні завіси.

— А я вже думав, що в тебе проблеми! — в