Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Хлопець повернувся на своє місце. Без зайвих слів товариство зайшло всередину. Грабіжники опинились у нефі Вестмінстерського абатства.

***

Нік поправив полотно на ліхтарі так, щоб той кидав тільки маленьке коло світла на підлогу. Вони трохи зачекали, поки їхні очі звикнуть до такого освітлення. У соборі, до речі, було не дуже темно: Кіті почала розпізнавати примарні силуети високих стрілчастих вікон навпроти, в північній стіні нефу. Поволі їхні обриси ставали чіткіші: їх підсвічували далекі міські вогні, зокрема фари автомобілів, що проїздили поряд. На шибках красувалися таємничі фігури, та в слабкому ліхтарному світлі годі було їх розгледіти. Зовні не долинало жодного звуку. Кіті почувалася так, ніби потрапила до величезного кокона.

Поблизу видніла кам'яна колона; капітель її губилася десь у мороку склепіння. Вздовж нефу — через рівні проміжки — тяглися такі самі колони, біля підніжжя яких громадились численні темні плями чудернацьких обрисів. Кіті аж закололо в животі—то все були надмогильні пам’ятники.

Тихий стукіт ціпка дав їм знати, що пан Пенніфізер рушив уперед. Його ледве чутний шепіт з-під маски пробудив цілий хор відлуння, яке віддавалося серед кам’яних колон:

— Мерщій! За мною!

Вони поспіхом подалися за вогником. Пан Пенніфізер ішов першим — так швидко, як тільки міг, — а інші слухняно прямували за ним. Тільки Стенлі відступив трохи ліворуч. Коли вони проходили повз ще одну темну пляму, хлопець підняв свій ліхтар—і з криком відсахнувся. По стінах заметушилися тіні. Відгомін його крику ще довго лунав усім у вухах...

Пан Пенніфізер обернувся. Кіті витягла ніж. У руках Фреда й Ніка блиснули сріблясті диски.

— Що сталося? — прошепотіла Кіті, ледве чуючи свій голос за тьохканням власного серця.

З темряви долинуло рюмсання:

— Тут поряд... отам... привиді

— Привидів не буває. Ану, підніми свій ліхтар!

Стенлі неохоче скорився. Непевне світло ліхтаря осяяло нішу, в якій височів кам’яний постамент. На оберненому до них боці постаменту було вирізьблено арку, а в ній — кістяк у плащі, зі списом у руці.

— Тю-у! — розгублено промовив Стенлі. — Це ж статуя...

— Бовдуре! — прошепотіла Кіті. — Це чиясь могила. Ти гучніше загорлати не міг?!

— Ходімо, — пан Пенніфізер уже рушив далі. — Не марнуймо часу.

Коли вони пройшли до кінця нефа, обігнули масивний стовп і повернули до північного трансепту, пам'ятників між колонами побільшало. Нік і Стенлі раз по раз піднімали свої ліхтарі, освітлюючи поховання: десь тут мала бути й Ґледстонова могила. Численні статуї на повен зріст зображали небіжчиків-чарівників: одні сиділи в різьблених кріслах, студіюючи пергаментні сувої; інші, вбрані в довгі мантії, стояли в героїчних позах, і їхні бліді виразні обличчя дивились невидющими очима на людей, що прокрадались повз них. Одна чарівниця тримала в руці клітку з понурою жабою: цю жінку було чомусь зображено усміхненою. Навіть Кіті, з її залізною рішучістю, стало ніяково. Що швидше вони звідси підуть, то краще...

— Ось! — прошепотів пан Пенніфізер.

То була скромна статуя з білого мармуру — чоловік, що стояв на низенькому круглому постаменті. Чоло його було похмуре, обличчя — суворе й схвильоване. За його спиною майорів плащ, а з-під нього виглядав старомодний костюм з високим накрохмаленим комірцем. Постамент прикрашало тільки одне слово, глибоко вирізьблене в мармурі:

ҐЛЕДСТОН

Це славетне ім’я вразило навіть відчайдухів-грабіжників. Вони з’юрмились, намагаючись не наближатися до статуї. Пан Пенніфізер тихо промовив:

— Ключ від могили в моїй кишені. Вхід — в отій колоні. Маленькі бронзові дверцята. Кіті, Енн — у вас найпильніші очі. Знайдіть дверцята й замкову щілину в них. Згідно... — він ледве тамував кашель, — згідно з архівами, щілина повинна бути десь ліворуч...

Обігнувши статую, Кіті з Енн підійшли до колони. Енн направила не неї свій ліхтарик-ручку. Вони обережно рушили навколо колони, аж поки в промені ліхтарика блиснув метал. Вони підступили впритул: металева панель була невелика — метра з півтора заввишки — й досить вузька. Ніяких візерунків на ній не було, крім ланцюжка дрібних заклепок, що тягся вздовж країв.

— Знайшла! — прошепотіла Кіті.

Малесенька щілинка видніла посередині, з лівого краю дверцят. Енн піднесла ближче ліхтарик: щілина геть заросла павутинням.

Пан Пенніфізер привів усіх, і товариство скупчилося біля колони.

— Ніколасе, — промовив старий. — Готуйте Плащ.

Хвилини зо дві Кіті разом з усіма нерухомо стояла в пітьмі, рівно дихаючи крізь вовняне волокно своєї маски й чекаючи, поки Нік усе приготує. Зрідка було чути далеке гудіння, яке свідчило про те, що надворі, Парламентською площею, проїздив автомобіль. Окрім того, не лунало ні звуку, хіба що пан Пенніфізер зрідка покашлював, затуляючись рукавичкою.

Нарешті Нік кахикнув:

— Готово.

Цієї миті вони почули виття сирен. Виття гучнішало, потім пронеслося Вестмінстерським мостом і розтало в темряві. Пан Пенніфізер коротенько кивнув:

— Починайте. Підходьте ближче, бо інакше Плащ не захистить вас.

Ні Кіті, ні інших умовляти не довелося. Вони зібралися тісним колом — обличчями всередину, плечем до плеча. Посеред кола стояв Нік, що тримав в одній руці гарненьку скриньку з чорного дерева, а в другій — невеличкий молоточок. Пан Пенніфізер кивнув ще раз:

— Ключ у мене. Тільки-но Плащ накриє нас, я крутну ключем у замку. Коли це станеться, стійте нерухомо — хай там що буде.

Нік замахнувся молоточком і різко вдарив ним по вічку дерев’яної скриньки. Вічко розкололося навпіл, тріснувши так гучно, що собором немовби прокотився пістолетний постріл. Із скриньки вилетів потік жовтих частинок, які з мерехтінням закружляли в повітрі. Вони знялися над їхніми головами, десь метри на чотири заввишки, а тоді зусібіч посипалися вниз, мов струмені водограю, падаючи на кам’яну підлогу й зникаючи на ній. Частинки сипалися далі й далі, злітали вгору й спадали додолу, аж поки утворили бліде мерехтливе шатро, яке накрило всіх грабіжників.

Пан Пенніфізер дістав маленький золотий ключик. Напрочуд спритно — стежачи, щоб його рука залишалася всередині шатра, — він устромив ключ у замкову щілину, крутнув ним і хутко відсунув руку, ніби торкнувши гримучу змію.

Вони чекали. Ніхто не ворушився. Вилиці Кіті вкрилися холодним потом.

Бронзові дверцята мовчки прочинилися всередину. За ними відкрився морок, з якого тихенько випливла світло-зелена кулька. Наближаючись до отвору вона раптово прискорила рух і з огидним сичанням збільшилася. Ще мить — і в трансепт вилетіла ясно-зелена хмара, що осяяла всі статуї й пам'ятники, наче спалах полум’я. Люди скулились під захисним