Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Дякую вам, — сказала Інез. — Дуже-дуже дякую.

— Немає за що, мадам. — Міс Янґ знову повернулася до свого машинного голосу. — На добраніч та дякуємо, що зателефонували в «Транс Америку».

Вішаючи слухавку, Інез пригадала дещо, чого не помітила, коли заходила досередини. Зовні стояло припарковане таксі; тепер вона побачила й водія. У жовтій кепці з козирком він стояв біля автомата з газованкою в аптеці та розмовляв з якимсь чоловіком.

Таксі обійдеться дорого, та якщо вона хоче дістатися аеропорту до 23:00, це, мабуть, був єдиний спосіб.

Інез пройшла повз автомат і торкнулася руки водія.

— Перепрошую.

Таксист обернувся.

— Та, шо ви хочете? — В нього було неприємне, обвисле обличчя, вкрите незугарною щетиною.

— Мені цікаво, скільки коштуватиме таксі до аеропорту.

Водій роздивився її своїми вузькими хитрими очицями.

— Звідси, може, дев’ять, а може, й десять доларів за лічильником.

Інез відвернулася. Це було задорого — більше, ніж половина від тієї мізерної суми, що в неї залишилася; а вона навіть не певна, що Д. О. на тому рейсі.

— Гей, чуєте! Пождіть! — Таксист перехилив колу, яку було пив, та поквапом рушив до Інез. Він наздогнав її біля дверей. — Скільки маєте?

— Справа не в тому. — Інез похитала головою. — Це просто… більше, ніж я можу собі дозволити.

Таксист пирхнув:

— Ото ви, люди, думаєте, що можете таково собі за горішки їздити, певно, нє? То ж є куда перти.

— Так, я знаю.

— А вам нашо туда взагалі? Чого бусом не поїдете?

— Це важливо; я маю там бути… мушу там бути… до одинадцятої.

— Добре, — сказав водій таксі, — най буде. Візьму з вас сім, та й по всьому.

— Ну… — Інез все одно вагалася. Сім доларів було найбільше, що вона збиралася запропонувати домовласнику завтра, намагаючись хоч трохи задобрити його в питанні заборгованості за оренду. Зарплати з кав’ярні не буде аж до кінця наступного тижня.

Таксист нетерпляче озвався:

— То найліпше, шо ви нині в мене вторгуєте. Їдем чи нє?

— Так, — відповіла Інез. — Так, їдемо.

— Ну то поїхали.

Поки Інез сама залізала до машини, водій із самовдоволеною посмішкою взявся віничком збивати сніг з лобового та бокових стекол. Коли Інез підійшла до нього в аптеці, зміну він уже закінчив і, оскільки жив біля аеропорту, збирався податися додому. А тепер мав пасажирку. Також він збрехав, що за лічильником вартість проїзду до аеропорту становитиме дев’ять-десять доларів; насправді вона мала би бути менше семи. Але брехня допомогла укласти угоду, яку пасажирка вважає вигідною, тож тепер він зможе їхати з піднятим прапорцем[164] і залишити сім доларів собі. Їзда без лічильника була заборонена, але жоден лягавий, подумав водій, не помітить його в таку гидотну нічку.

Тому, самовтішно прикинув таксист, одним рухом йому вдалося обдурити й ту дурну стару каргу-пасажирку, і того сучого сина — свого працедавця.

Коли вони рушили, Інез нервово перепитала:

— Ви впевнені, що доїдете туди до одинадцятої?

Водій відгаркнув їй через плече:

— Я ж вам так сказав чи нє, так шо не мішайте мені їхати.

Та все одно, визнав він перед самим собою, немає певності в тому, що так і буде. Дороги вкривав сніг, машини ледве їхали. Вони можуть встигнути, але ледь-ледь.

Через тридцять п’ять хвилин таксі, в якому сиділа Інез, повільно повзло занесеною снігом, досі забитою магістраллю Кеннеді Експресвей. Напружено сидячи на задньому сидінні, не в змозі заспокоїти тремтіння рук, Інез загадувалася, скільки ще протриває їхня поїздка.

Саме в цей момент аеропортовий автобус, наповнений пасажирами Рейсу Два, заїхав у вхід до місця зльоту на пероні аеропорту Лінкольна. Автобус, вибравшись із повільного транспортного руху в місті, швидко подолав відстань; зараз годинник над терміналом показував за чверть одинадцяту.

Коли автобус зупинився, Д. О. Ґерреро вийшов перший.

9

— Прихопіть ще ту портативну систему гучного зв’язку, — скомандував Елліот Фрімантл. — Вона нам може згодитися.

У залі недільної школи Першої баптистської церкви Медоувуда народ аж кипів від захоплення, яке вміло породив адвокат Фрімантл. Зібрання прагнуло перенестися до Міжнародного аеропорту Лінкольна.

— От тільки не треба стогнати, що запізно чи ви не хочете йти, — попередив Елліот Фрімантл свою аудиторію з шестисот людей кілька хвилин тому.

Він упевнено стояв перед ними, як завжди, бездоганний у своєму елегантному костюмі кольору блакитної ялини та блискучих туфлях зі шкіри алігатора; жодна волосинка стильної зачіски не стирчала, і він випромінював упевненість. Люди тепер запалилися його ентузіазмом, і чим жорсткіше він говорив, тим, здавалося, більше їм подобався.

Він продовжив:

— І не будемо придумувати тупих відмазок, щоб не йти. Я не хочу ні слова чути про няньок, тещ і свах, яких доведеться залишити самих, або рагу, що кипить на плиті, бо мені на це абсолютно начхати; і цієї позиції — наразі — мусите дотримуватись і ви. Якщо ваше авто застрягло в снігу, облиште його і поїдьте з кимсь. Справа от у чому: сьогодні я їду в аеропорт від вашого імені, щоб вони побачили, який я нестерпний. — Він на мить затнувся, поки ще один літак прогримів над головою. — Бо, Господи, хтось давно вже мусить це зробити.

Остання репліка викликала оплески та сміх.

— Мені потрібна ваша підтримка, тому хочу, щоб ви були на місці зі мною — всі, без винятку. Отож ставлю вам пряме, чітке запитання: ви йдете?

Зал відповів ревом:

— Так! — Люди звелися на ноги, зааплодували.

— Добре, — сказав Фрімантл, і зал затих. — Перед тим, як їхати, прояснімо кілька речей.

Він зазначив, що вже був сказав їм, що судовий процес мусить бути базою будь-яких дій на шляху до звільнення громади Медоувуда від несамовитого гуркоту аеропорту. Такий судовий процес, однак, не може бути з тих, про які ніхто не знає або які відбуваються в якійсь глухій, безлюдній залі суду. Натомість його потрібно проводити в самому центрі уваги громадськості та її прихильності.

— Як нам здобути цю увагу й прихильність? — Адвокат Фрімантл замовк, а тоді відповів на власне запитання: — Цього ми досягнемо, якщо повідомимо про свою точку зору так, що вона стане цікавою для новин. Таким і тільки таким чином ті ЗМІ, що привертають увагу, — преса, радіо й телебачення — будуть самі зацікавлені у висвітленні нашої позиції так, як ми цього бажаємо. Преса — це наші добрі друзі, — наголосив він. — Але ми не просимо їх поділяти нашу