Читати книгу - "Україна-Європа"

– А це, – кривлячись від болю, прошептав князь, – влахи. Передовий полк Людовика.

Семен Наримунтович помилявся. Корогва, яку виставило васальне щодо Угорщини воєводство Марамурешті, отримала наказ не робити гаку, йдучи на збірний пункт, а зразу прямувати на з'єднання з поляками. В польському війську були ще дві угорські, точніше – наймані французька та боснійська корогви, які король Угорщини після минулорічного походу залишив на постій в завойованій Галичині.

Дрозд знав, що Людовикові служать чимало влахів, але на полі бою не зустрічався з ними. Тобто, може, у великих боях зустрічався, та не звернув уваги, бо у великих боях досі командував лише невеликим загоном.

На штурм їх навряд чи пошлють, а от засипати стіни стрілами… Через голови штурмуючих – це вони можуть. Щоправда, ми їм також дещо приготували.

– Підготувалися добряче та все розрахували… Ще хоча б тиждень, а краще два…

Князь кивнув. Він – один з небагатьох – розумів, навіщо Дрозду потрібно тягнути час.

– Перемовини почнемо, або якщо вони самі надішлють герольда, або коли надійде Людовик.

Воєвода теж був такої ж думки. Зробити інакше – показати, що ми боїмось. Ніде правди діти, таки страшно, бо лише дурень не боїться такої сили, проте показувати цього не слід.

– Розпочне їх пан[17] Володимир Мстиславович. Хай скаже, що я кохаю Людовика з Казимиром, як небіж свого вуйка.

Дрозд зрозумів. Великий князь та король[18] Любарт Гедимінович вимагав, аби королі Заходу називали його братом. Тобто визнали рівним. Тому зі свого боку удільний князь Семен, який, до речі, таки доводився Любартові небожем, міг заявити таке. Ясно, що в документі, писаному на папері, королі ніколи такого не визнають. Проте – оскільки це початок переговорів – як перший запит таке титулування не викликає подиву.

– І що наступного дня я сам прибуду до них, аби обговорити умови цього кохання.

– Сам?! – Не стримавшись, несамовито заволав Дрозд. – Мало було… – й осікся, зрозумівши, що на хвильку забувся – перед ним князь. Хай реальну владу мав він, воєвода та слуга Любартів, але ця ззовні непоказна, жахливо скалічена, тиха та богобоязлива людина була КНЯЗЕМ.

Вона носила титул, який викликав майже містичну пошану.

Повага, пошана, навіть поклоніння, яким були оточені найбідніші князі, переважала навіть пошану народів Заходу до своїх королів.

– Та не мало – блідо посміхнувся Семен Наримунтович, нагадуючи, де його було порубано. І за яких обставин.

* * *

Півтора роки тому.

Коли замкова брама просто впала за ними, князь Семен дозволив собі розслабитися.

Під час переговорів він усе побоювався якоїсь пастки, якогось Казимирового віроломства, щось таке просто аж світилося на дружньому, веселому, безтурботному королівському обличчі. Проте до ранку їм нічого опасатися. Взяти отакий замок з наскоку можливо, лише якщо вартові зрадять або заснуть, однак зараз Його Милість Короля та Великого Князя Дмитра-Любарта (тодішні люди навіть у думках називали монархів по титулу і не могли собі й уявити, що можна інакше) – так от, Його Милість супроводжували найнадійніші – в усіх розуміннях цього слова, найнадійніші – а в кількох годинах неспішної ходи стояв зі своїм та головним волинським військом Його Милість Великий Князь трокайський Кейстут, з військом навіть трохи більшим за Казимирове – це не кажучи вже про те, що, коли до десяти тисяч латників додати одного Кейстута – то це, вважайте, всі двадцять тисяч.

У чому поляки кілька разів переконалися за минулі місяці.

Не випадково їх першою умовою було – аби Кейстут не підходив близько до місця переговорів.

Даремно, до речі, хвилюються, – Казимирова смерть Волині невигідна. І полон також.

Як помре польський круль бездітним – сяде на краківський стіл[19] його небіж Людовик угорський – об'єднаються наші вороги.

А так – Казимир ще не старий, цілком може в нього ще син бути. Тоді союз ляхів з уграми трісне. Або спочатку союз трісне і зминіть круль заповіт – є ж князі Мазовії та Сілезії, які більше прав мають, ніж угорський король.

А взяти круля у полон – так це не рішення проблеми, бо колись же й звільняти треба.

І все-таки князеві було тривожно.

Щось його гнітило, щось не давало спокою.

Покрутившись на лавці години зо дві, князь піднявся. Старий слуга, якого колись приставили до княжича, як тільки того відняли від грудей годувальниці, підхопився, хоча ще кілька секунд тому здавалося, що він спить так міцно, що його не розбудить й труба архангельська.

– Підемо, перевіримо варту.

Слуга кивнув. Хоча особисто князь Семен за варту й не відповідав, проте, дійсно, краще роздивитися на власні очі.

Вони вийшли на двір, по усходній стовпі, тобто по гвинтовим дерев'яним сходам, піднялися на стіну.

Замок було побудовано з дерева, проте на такий кручі, що князь Семен згадував чуту колись оповідь – як татари змусили святої пам'яті князя Василька, брата короля Данила, наказати захисникам міста Холма здатися. Василько наказав. І кричав, і лаявся, навіть тупотів ногами.

Але в лівій руці було в нього п'ять камінчиків, які він, начебто від хвилювання, підкидував. Та невисоко підкидував, невисоко. І захисники зрозуміли – не можуть пращі[20] татарські високо вгору стріляти. Так і не здалися, й нічого не змогли вдіяти з ними татари.[21]

Так і тут. Дерев'яну фортецю можна по-татарському підпалити – виготовити снаряд для камнемета з великим наконечником в денці,[22] начинити його чимось горючим та послати в стіну – наконечник увійде в дерево, снаряд на ньому повисне та й стіну підпалить. Не вийде. Занадто високо й поблизу є лише одне місце, де можна камнемет встановити. Пристріляне нами місце. Подивимось, хто кого швидше підпалить.

Поляки колись взяли цей замок голодом, здали ж без бою лише тому, що розуміли – Кейстут допомогу до нього не підпустить, і знову голод візьме своє. А зараз, якщо спробують штурмувати, то опиняться між молотом і ковадлом.

Ці приємні думки князеві були перервані тим, що під його ногами здригнувся ґрунт, а по вухах вдарив жахливий грім.

Князь повернувся й з жахом побачив, як відламується частина майданчику – та частина, на якій стояла західна вежа – й падає, падає, падає.

У скелі була природна печера, від якої давно прорубали таємний хід до фортеці. Оскільки ж ляхи за часів свого тут перебування про нього дізналися, то хід замурували, поставили вартового, щоб почув, якщо почнуть ломами довбати і… заспокоїлися.

Та ніхто не здогадався, що гемонською новинкою – порохом