Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

каже, — що ви миритися приїхали, а ви так — базікати». Пан мій тоді на поп'ятний двір. «Та я, — каже, — радніший і миритися, і поступитися їй чим-небудь, хай тільки облише». — «Що ж ви їй дасте?» — пита панич. «Заміж віддам, огород дам, хату вистрою», — одказує. «То все дурниця, — каже панич. — Хочете на мир, — три тисячі!» Наче ужалений, підскочив пан. «Три тисячі? — скрикнув. — Краще я в тюрмі зогнию, на Сибір піду, ніж такій поганці три тисячі дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?» — «І прощення, — каже спокійно панич. — А ви думали як? Ще моліть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували». — «Хто? Я? — скрикнув пан. — Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете — вірте їй. Хіба вона мало ще до того, як у двір її взято, тягалася з хлопцями? А в дворі? Козачок Яшка є. Дитина, зовсім ще дитина, а вона і його розвратила!» — кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: «Іване Юхимовичу, ви ж, — каже, — благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самі маєте або ваші родителі крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке діло? Що вона вам — сестра, родичка? Вона не відома нікому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як візьме своє — кожному заздро стане. Кожна мати радіша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я богові та государеві служив безпорочно; я — відомий між людьми; а тепер про мене по всьому повіту пішла лиха слава… Через кого?.. — Аж зубами заскреготав. — А ви, — каже, — ще й карати збираєтесь… Іване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли і у вас будуть діти, худоба, крестяни… Може, і ви коли не видержите, — серце не камінь — і вдарите якого… Подумайте тільки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одірвуть від дітей, худобу вашу одберуть». Отак лазаря співає![22] А я стою у другій хаті та з-за дверей слухаю… Так і пориває мене до панича кинутись, щоб не вірив нічому, не вступав нічого… Отже гляну в щілину, побачу панову кострубату голову, його мишачі очі — так мене страх і обійме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пішов пан ні з чим, тільки запрохав панича до себе ввечері. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничеві: хай одкупе матір та дасть хату й огород, — бери вже його лиха година! — помирюся. «Що ти, дурна! — каже панич. — І не думай без мого відома мириться!» Чи так, то й так. «Ти краще знаєш», — думаю. Увечері панич пішов до його, та вернувся аж світом — п'яний-п'янючий! Того дня і на службу не ходив, а ввечері каже: «Знаєш, Мар'є, що? Дає тобі пан вільну та двісті карбованців: сто зараз, а другу сотню — як прошеніє подаси… Мирися!» А я: «А мати ж як? Хай хоч матір одкупе». Зареготався панич. «Матір? — перепитує. — Ну, нащо тобі мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вільна буде, до тебе прийде. Що ж тоді? похвалить і погладить вона тебе?» Думаю: справді так; жалко і матір, шкода й себе… Що його робити? А він одно: мирися! І дає мені бумажку. «Оце тобі, — каже, — і гроші. Хоч у тебе будуть, а ні, то я заховаю». — «Сховайте, — кажу. — Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде». Так уже йому вірила, дурна. Потім я дізналася, що панич потяг з пана аж дві тисячі, а мені сказав — двісті карбованців… Та про се річ далі, а тепер одно товче мені: мирися та й мирися… Написав він прошеніє, послав мене з ним до предводителя. Пішла я, подала. «А що, — пита, — голубушка, своє получила?» — «Получила», — кажу. «Діла по суду не хочеш вести?» — «Не хочу». З тим я і пішла назад. Іду та й думаю: оце двісті карбованців є. Що мені на них купити? У мене ні сорочки лишньої немає, ні платка, ні юпчини, ні кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничеві. «Чи так, то й так. Багато його, — каже, — нічого надбавати, а що слід купити — купи». Потроху я почала скуплятися. Панич дає гроші, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нічого мені і не треба! Забула і про гроші, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тільки раз панич і хвалиться: «Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твій пан нас обдурив?» — «Як?» — питаю… «Так, не віддає досі другої сотні. Було б не подавати прошенія, не взявши до рук усіх грошей». Мені, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає — хай і не дає. Йому господь за те віддячить! Хвала богові, я вільна тепер, а про гроші — мені байдуже. Живу собі, як пташка та, безжурно… Раз, — у ярмарок се було, — вийшла я і ходжу по ярмарку. Коли зирк! — між возами знайомий чоловік, з нашого села. Здорові! — признавсь-таки. Пита: де я тепер? «Служу», — одказую йому. Слово по слову — розбалакалися. «Та й добре ж ти, — каже, — нашого підсікла!» І розказує мені, що прийшлося панові чимало худоби всякої спродати, щоб мені сплатити. «Тепер ти, — каже, — багачка». — «Багачка ж, — кажу. — Багато дечого немає». Та й хвалюся, що не я пана підсікла, а він не додав мені сотні карбованців. «Як? — дивується. — Прикажчик же хвалився, що всі до копієчки віддав тому панові, що за тебе клопотався. Щось дві тисячі чи й того більше; як, — каже, — не благав, як не прохав — хоч би копійкою поступився; всі загалом виложив йому на стіл!» Защеміло моє серце. Уперше прийшло мені в голову: а що, як панич дуре?.. Потім почала розпитувати за матір. «Чи не чули, — питаю, — де