Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

і як вона?» — «А ти хіба, — каже, — нічого й досі за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось і місяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла». Прийшла я додому. Плачу — отакими! Жалко мені матері, шкода, що так мене всі дурять… Приходе панич. «Чого се?» — питає. Розказую йому: мати вмерла, і люди кажуть отак і отак. Він насупився. «Вір ти, — каже, — людям. Чого дурні не набрешуть?» — З того часу почав він від мене критись та сторонитися. Як дома бува — ляга мерщій спати; повернеться до стіни — мовчить; чи піде куди — до світу засиджується. А тут і зо мною діється непевне. Чую — щось кидається, ворушиться під моїм серцем. То мені чогось весело стає: співаю, балакаю сама з собою, як дурна або божевільна; то, навпаки, слова від мене не доб'єшся. Нудно мені, важко, гірко… Подумаю про своє безталання — сльози так і заллють очі!.. Раз весела я була, розказую усякі нісенітниці паничеві, теревені правлю, а далі питаю його: «Чи будете раді синові або дочці?» Як сказала те, дивлюсь — хмуриться він, морщиться, аж на лиці змінився. «І не подумай! — каже. — Як тільки що писне в хаті — з того часу нам укупі не жити!» — «Як же се так? — питаю. — Де ж мені його діти?» — «Де хоч. Хоч зжар та з'їж!» Повіриш, як сказав він мені те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки і ноги у мене затрусилися, у очах потемніло… Стою, дивлюся — і нічого не бачу; а світ кругом мене так вертушкою і ходить, так і крутиться… «Боже! — думаю. — І се батько каже? Де ж батькове серце?..» А я спершу тішилася, дурна. Думаю: «Коли б господь послав… як я його буду любити. Який він буде радий!» І молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на його було схоже. Не дасть же він занапаститись своїй дитині?.. А тут на тобі та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби він у той час ударив мене ножем у серце — не так би воно заболіло, як від того слова! Мовчу я, похнюпилася. І з того разу став він мені противний. Такий противний — господи! Уже після того не було ніколи й розмови по серцю. Він іноді і лащиться до мене, та ненависне мені його те підлабузювання; не гляну я на нього як слід, і дише він на мене важким чимсь… А тим часом і воно дає ознаки. Уже примітно і збоку стало. «Еге, — каже, — так ти справді?» І вказав на стан. Більше нічого не сказав, а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. «На, — каже, — випий; се вино таке». Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. «Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді». Не стерпіла я! «Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!» Як же скоче він, як затула ногами… «Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!» Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала. Після того щось більше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, і він до мене не говоре. Коли так тижнів через зо два прибігає він з служби раніше, ніж завжди. «Слухай, — каже, — як будуть питати, де діла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тільки, що пила що-небудь, бо бути і тобі, і мені на Сибірі». А воно, бач, що: пан, заплативши за мене гроші, не подарував всього так: найняв жидів, щоб слідили за нами. Звісно, усі бачили, що я ходила така; а то зразу стала як і слід. Ну, ото йому зараз донесли, а він подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з світу звів. А панич там служе, куди ті бумаги подають. Як побачив, то й прибіг додому завгодя навчати, що мені казати. Не встиг він піти, як до нас у хату суне й панство, і москалі. «Ти така?» — питають. «Я». — «Ти ходила важка?» — «Ходила», — кажу. «Де ж ти дитину діла?..» — «Скинула. Лізла з горища, упала та й скинула». — «Де ж ти поділа?» — «Закопала на вгороді». — «Веди!» Повела я. Одрили, глянули: земля землею! «А не приймала ти нічого? Ніхто тобі давання не давав?» — «Ні, — кажу, — не давав». — «Брешеш!» — «Чого ж мені брехати!» — «У чорну її! У тюрму!» — крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нічого, мов, нічого, тільки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорній. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годі. «У тюрму її!» Одвели мене в тюрму. Почалося діло… Півроку я в тюрмі просиділа, а потім заслали ще й у монастир на півроку.

— А панич? — спитала Христя, важко зітхнувши.

— Панич викрутився та після того оженився і зажив паном… Он воно, Христе, як нас піддурюють!.. Отака-то правда на світі!.. Після того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, і жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла — як пішов, то й думати забув. А присягався, що дома тільки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив і сей. Покинула я тоді місто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Піднесло того Йосипенка з сватанням. Я його ні капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пішла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя