Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долоні, стояло перед нею, гірке та непривітне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничівськими замірами. І їй страшно стало; страшно за себе… Крізь невеличку щілочку прокрався до їх у темноту місяць срібною стежечкою… Христя струснулась.

— Он уже й місяць зійшов, — промовила вона тихо.

— Зійшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. — І Мар'я почовгала до свого лігва.

Христя довго мовчала.

— А чи ви, тітко, не знаєте, бува, Марини? — спитала, помовчавши, в Мар'ї.

— Якої?

— Як би вам сказати? Дівки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третій рік, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от і не прийдеться з нею ніде побачитись.

— Де вона служе? чи не в Луценчихи? — питає Мар'я.

— І того не скажу.

— А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?

— Вона, вона! — скрикнула Христя. — Як малою була — на ніж упала.

— Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирі… Розказувала: раз, каже, уночі сплю. Тільки крізь сон чую: двері з паничевої хати — рип! Неначе що пішло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нікого… Я облапую місце кругом себе… Що за біс! То Марина лежала біля мене, а то — тільки місце тепле. «Еге ж, — думаю, — бач, як наші тихі». Чую — цілується хтось; так смачно цілується! «Підожди ж, — думаю, — підстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…» Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро двері знову — рип! А вже сіріло, і видко мені чорну тінь… «А що то, — питаю, — до панича, дівко, ходила?» Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далі — як заплаче! «Се ти, Марино? — питаю. — Чого ти?» Вона тоді давай прохати, щоб нікому не казала.

— То се Марина? — здивувалася Христя.

— А що ж твоя Марина — свята? Хіба в неї душа з лопуцька?

Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… «Невже се правда? — думалося їй. — Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така і в селі була: боїться було, коли хто з хлопців до неі обізветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Ні, се неправда, неправда!.. Коли б мені побачити її, я по очах помічу…»

І сонна неміч почала колихати Христю. 

ІV

Їй недовго довелося ждати… У вівторок, як пішла Мар'я на ніч, та вже і ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, біля чого було треба, — нема Мар'ї. Пан збирається на базар.

— Скажи Мар'ї, щоб на базар ішла.

— Мар'ї немає, — одказує Христя.

— Як немає?

— Немає.

— На чорта й краще! То збирайся ти.

Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і — готова.

Недалеко вже й до базару — палицею кинути. Уже й вози видно, крик і гвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила пані.

— Здрастуйте, Антон Петрович, — скрикнула до пана, простягаючи руку. — На базар?

— На базар.

— Будемо ж разом іти.

— Чого се ви одні? — питає пан.

— Та я не одна: там десь ззаду дівчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пішла учора звечора, та й досі немає.

— І у вас так? І в мене не краще. Воно, видно, усі куховарки зговорилися на сьогодні.

Пані зареготалася; зареготався і пан. Христя іде ззаду мовчки. Коли чує — наче що штовхнуло її в бік. Зирк — Марина!

— Здорова, Марино! — призналася Христя.

— Христя? — скрикнула та. — Де ти взялася?

— Я вже більше місяця як тут. Служу.

— Як же се? А дома хто?

— І вже тепер дома! — понуро одказала Христя.

— Як саме?

Христя почала було розказувати, та вони якраз дійшли до базару. Пан повернув в одну руку, пані — в другу.

— Марино! Ти знаєш усі ходи; прийди до мене — докажу, — просе Христя.

— Прийду, прийду. Безпремінно прийду. На днях жди! — і обидві розійшлися.

Як Христі ще раз бажалося стрінути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсім переродилася дівчина — панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї… «І скора яка стала — зовсім не та Марина!» — думає Христя, поспішаючи за паном.

На базарі не барилися: купив пан м'яса та зілля, з тим і вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню — лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.

— Ти де була, віялася? — скрикнув на неї пан.

— Я нездорова, — не підводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.

— Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш!

Мар'я підвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа — один шматок пухлого та синього, як бразолія, м'яса!

— Де се ти? Хто се тебе? — скрикнув здивований пан.

З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтіла, мов у трясці.

— Господи! — каже пан. — Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз — якої б ти заспівала? Зараз би пішла жалітися; а як москалі он як морду розтовкли — так і нічого!

Мар'я, як мала дитина, заридала і впала на піл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув і пішов у горниці. На Христю