Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Хлопці накинули капюшони, повністю заквривши свої обличчя. Я ж сконцентрувалась на лініях, які подумки виводила навколо себе. Щит відведення очей — найпростіше сплетіння. Він не потребує взаємодії з чужими Арканами чи фізичними оболонками. Такі щити накладати важко — бо в їх формули вплітається ще й чужа сила. А тут простіше простого.

Ройс дивився на мої махінації, але тоді його зіниці розширились, а сам він здивовано закрутив головою.

— Кая? Таке і має бути? Ти де?

Працює. Мою думку озвучив Лерон з легким смішком і почав вдивлятись в точку, де бачив мене секунду тому.

— Молодець, Кая. Все працює. Я бачу тебе, але мені треба прикласти надзусилля, щоб дійсно побачити.

Так і має бути: Щит не робить мене невидимою. Він просто не дає людям сконцентруватись на мені. Вдивитись. Запамʼятати риси. Чи навіть припустити можливість діалогу зі мною.

— Чудово. То ми можем висуватись? — трохи роздратовано промовив Гарт. Чорт, мене дратує його настрій. От чого не можна бути послідовним в рішеннях?

Лерон штовхнув ногою невеликий камінь, над яким працював десять хвилин тому і я помітила темне мерехтіння на камʼяній стіні позаду. Тіньовий коридор. Чорта з два я в нього сунусь. Здається, такої ж думки притримувався Ройс.

— Це обовʼязково? — притрушено прошепотів він.

— З цих ходів немає іншого виходу всередину. Вони розраховані на Тіней, а для нас… них тіньові кордиори — це раз плюнути.

Гарт кивнув, Ройс теж зібрався. Я ж ніяк не могла прийти до тями: відчуття невідворотності і небезпеки переслідувало постійно, але зараз воно буквально впилось в мій загривок та не давало зробити вдих.

— А що як нас засіче їхня система безпеки?

— Не засіче, — впевнено промовив Лерон. — Ми з Арденом про це потурбувались.

Що ж, це вже не дрібничка типу форми. Треба буде подякувати Ардену наступного разу, коли побачу його. Але навіть без системи безпеки — думка про тіньовий коридор викликала у мене нудоту і тяжкість в горлі.

— Лерон, я, Ройс, Гарт, — відстороненим голосом промовила порядок переходу. Кожен перехід коридорами вимагає максимальної концентрації і ми маємо йти чітко один за одним, щоб уникнути будь-яких… небезпек.

— Хіба не я командую? — іронічно підняв брову Гарт.

— І через багато тіньових коридорів ти ходив в своєму житті?

Мовчання. Що ж, це недешева забавка. Не дивно, що Гарт не мав з ними справи. Судячи з тремору та блідої шкіри, Ройс вже був близько знайомий з нижчим Арканом — але не Гарт. Тому той вперто дивився на сплетіння тіней, що створювали в стіні подобу чорної діри, та не відповідав.

— Всередині вам може стати погано. Коридори — це квінтесенція тіней. Вони навколо вас, вони проникають всередину. Як тільки ви робите перший крок коридором — тіні вивчають вас і шукають ваші слабкі місця. Тому ми маємо йти так, щоб кожен міг підстрахувати, — Ройс кивнув у відповідь на мій монолог, — Тому Лерон йде першим — він знає маршрут і може… домовитись з тінями. Зрозумілою їм мовою. Далі я — підстрахую раптом що. Ройс не піде останнім — вибач, друже, але ти не виглядаєш дуже впевнено. Гарт критиме зі спини. Всім ясно?

Трійкою пронісся згідний гул.

— Готові? — напружено запитав Лерон, дістаючи з-під мантії короткий меч і роблячи крок у тіньовий коридор.

А ще за секунду і мій світ повністю сховала темрява.

***

Вже за декілька хвилин переходу, я відчула легке запаморочення. Але — дякувати Богам — воно і близько не стояло з тими відчуттями, які були раніше. Що ж, або цей перехід занадто старий і тіні в ньому ослаблені — або перебування два роки поруч з Лероном дало мені який-ніякий імунітет. 

До речі про нього — темна мантія зливалась з тінями і я ледь бачила побратима. Але сірі канти на рукавах та комірі відбивали неіснуюче тут світло, створюючи хоч якісь орієнтири. Так ось для чого вони. Щоб Тіні самі в своїх тінях не згубились.

На секунду я обернулась, щоб побачити, чи йдуть хлопці слідом — і навіть в цій безпроглядній темряві бачу розширені очі Ройса, який йде нога в ногу зі мною. 

Дивно бачити його таким… переляканим? Кращий мечник нашого загону, досвідчений воїн, зовсім не легковажний — на відміну від того ж Гарта. Якби в ньому було трохи більше ініціативи та прагнення слави, можливо саме він був би командиром загону. Ройс завжди легко долав всі перешкоди — хіба що крім дня нашого знайомства, — а тут ледь дихає, проходячи повз тіньовий коридор, крізь подібні якому щотижня проходять сотні нездатних аристократів.

Цікаво, що змушує його так боятись?

— Ройс, — прошепотіла я, відвертаючись від друга і сподіваючись, що він почує, — чим сконцентрованішим ти будеш на страху, тим менш сконцентрованим ти будеш на витівках тіней. Не знаю, що там у тебе, але… візьми себе в руки.

Відповіддю мені стало мовчання, а після паузи тихе:

— Я не боюсь.

Чоловіки…

Раптом нізвідки пролунало… ревіння. Ніяк інакше я не зможу це описати — неначе крик дикої тварини, що вийшла на полювання. Крик, що розриває нутрощі та змушує волосся встати дибки, а сироти пробігти взвовж хребта.