Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

— Що це було? — роздратовано спитав Гарт з-позаду. — Хіба в тіньових коридорах водяться якісь тварюки?!

Його голос звучав наче з глибокої банки, хоча сам він стояв в двох метрах від мене. На превеликий жаль я знала відповідь на його питання.

І ця відповідь мене зовсім не радувала.

Тому я дістала з-під мантії короткий меч та зайняла бойову стійку, оглядаючись по сторонах. Мій Щит в тіньовому коридорі майже не має сили — аркан коле під шкірою та відчувається всім тілом, — але його сила тут навіть не порівнюється із світом людей.

— Чорти б вас побрали! — вилаявся Лерон та послідував моєму прикладу, дістаючи з-за пазухи свій арбалет.

Ройс мовчав. Він також дістав обидва мечі, але на його обличчі зовсім не читалась впевненість в своїх діях. Та що з ним?..

Мої думки та хвилювання перервав порив різкого вітру. Але тут не існувало вітру — як не існувало нічого звичного нашому виміру. Це був не вітер — а витівки тіней. Вони літали навколо нас, роїлись та скупчувались, перевіряючи готовність групи пройти далі. Звук наростав — тіні вились навколо нас, піднімаючи свист та шум, неначе від урагану в зливу. 

— Не пускайте їх! Хай би що вони не шепотіли – не пускайте! — намагаюсь перекричати тіней. — Бо ви не вийдете з цього коридору!

Тіні неприємно обліплювали тіло і я почала махати мечем — майже випадково, не попадаючи по одним та ріжучи інші. Я не бачила куди бʼю — лише відчувала липкий та надокучливий дотик до тіла.

Крик зліва від мене змусив відволіктись та приспустити меч. Ройс стояв, вигнувшись в спині в неприродній бік. Його очі були широко розкриті, як власне і рот, а в нього вже чорною змією заповзала тінь.

— Ройс! — крикнула я і вдарила мечем по полотну, лише чудом не задівши друга. 

Той впав на коліна та гучно вилаявся, але одразу ж встав та знову підняв свою зброю.

Тіней було забагато. Навіть я, тренована в Академії Щита, та, яка була в таких коридорах — штучно створених, правда, для екзамену — розуміла, що вийти звідси нам буде дуже важко.

— Біжімо! — крикнув Лерон і одразу приступив до виконання свого ж наказу.

Слідом за ним драпанули Гарт і Ройс, продовжуючи захищатись від надокучливих чорних силуетів. Я рванула слідом, але…

Мої ноги неначе загрузли в рідкому болоті, тому не зробивши і кроку я впала на камʼяну підлогу. Хотіла підняти меч і розрубати тіні — але його вже також обліпили темні постаті, змушуючи відпустити руківʼя.

— Гарт! — щодуху крикнула я, розуміючи, що самій тут ніяк не впоратись.

Тіні лізли ногами і вже досягли талії. Я постаралась відкинути їх руками, але марно: вони тут же чіплялись і обмотувались навколо пальців, створюючи відчуття сипучих пісків — лише чорних і дуже холодних.

— Гарт! — востаннє крикнула я, перед тим як найбільша і найтемніша постать дісталась до моєї шиї, підборіддя — а тоді і губ, змушуючи назавжди замовкнути.

Невже тут я і помру?

Чоловік у темно-зеленій мантії дивився на мене поглядом знайомих очей. Знайомих.

Його обличчя не таке, як я уявляла – магічне, виплетене з чітких обрисів, наче не з цього світу. Ні, він був схожим на звичайного чоловіка середніх років. Темна борода з сивиною, впалі очниці, рівний ніс. І тільки очі горять неприроднім яскравим світлом.

До цього в снах я ніколи не бачила його обличчя так детально, то чому мені здається, що я знала цього незнайомця все життя?

— Чому ти постійно приходиш до мене в снах? — мій голос відбивається від стін старої, напівзруйнованої зали з обплетеними лозою колонами. Колони йдуть вгору, аж до неба, і я не бачу ні їх верхівок, ні хоч якогось натяку на стелю.

Зелені очі незнайомця продовжуть пропалювати в мені дірку.

— Хто тобі сказав, що це сон, Кайлін?

Я проігнорувала те, що він вкотре назвав мене чужим іменем.

— Хіба ні?

Чоловік розсміявся. Його сміх розсипався по приміщенню і розповзся по темним кутам шипінням змій. Чоловік лякав, змушував почуватись незручно, незахищено, але…

Чомусь я довіряла йому. Боялась і довіряла.

— Ні.

— То що це тоді? Хто ти? Чому приводиш мене в це місце? — ми ще ніколи не говорили з ним так довго і так… реально. Вперше за весь час він відповідав не щось абстракте і неясне, а цілком чіткі і зрозумілі (нехай не одразу) речі.

— Ти знаєш мене. Ми вже бачились. Спробуй згадати.

Я напружила памʼять, але замість чоловіка в темному каптурі побачила…

Себе.

Я лежала на підлозі, а моїм тілом повзали тіні. Навколо намагались відбиватись хлопці — Лерон ще стояв, стріляючи в них з арбалета, Ройс на одному коліні розмахував обома мечами, а Гарт… Гарт схилився наді мною та намагався зірвати з мого тіла чорні змієві силуети. Невже це відбувається просто зараз? Але як?.. 

— Я померла? — незнайомець хриплувати розсміявся на це питання.

— Ще ні, але ти можеш. Тіні не люблять слабаків.

— Я не слабачка! — чомусь від цих слів стало образливо. Хоча он вона я — лежу в темних лозах і не можу дихати.

— То чому ти не накажеш їм піти?

Ця думка така очевидна і проста, але чомусь вона не здається мені такою поза цим сном. Просто попросити. Хіба це можливо?