Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Весна цього року приходила не піснею, а паузою. Все, ніби зупинялося на мить — дерева не поспішали розпускатись, небо не поспішало ставати синішим, люди ще вдягали шарфи, але вже не щільно. І в цій міжсезонній тиші Марта якось вирішила прибрати в Андрієвій майстерні.

Він поїхав на день до Чернівців — мав зустріч із одним із благодійників філармонії. Вона залишилась, і, поки варився чай, вирішила навести лад у шухляді під фортепіано. Не з цікавості. З любові. Але саме вона часто й приводить до несподіваних відкриттів.

Під оберемком нот, закладених у стару теку, вона знайшла конверт.

Звичайний, сіруватий, трохи пожовтілий з країв. Усередині — кілька аркушів, не вкладених в окремі конверти. Розпочаті, але недописані. Листи. Рукопис Андрія.

Вона не хотіла читати.

Але вже прочитала перший рядок.

“Ти залишила мені тишу, але я досі чую твій голос у кожному ритмі.”

Марта сіла на край лави. Серце стукало швидше, ніж зазвичай. Вона знала, що в кожного — є минуле. Але тут — воно оживало на папері.

У другому листі було:

“Може, ми й не мали залишитись. Але іноді хочеться знати — що було б, якби я залишився.”

І ще:

“Я ніколи не грав для неї так, як грав для тебе. Але й мовчати з тобою було важче, ніж говорити з нею.”

Марта затулила обличчя долонею.

Він писав нещодавно. Роки тому. Можливо, навіть тоді, коли вони вже були знайомі. Вона не мала доказів. І не шукала.

Вона не була ревнивою жінкою. Але ці листи — боліли. Бо у них він був не з нею. Не як сьогодні. А як чоловік, який ще не завершив одного, але вже почав інше.

Коли Андрій повернувся — вона чекала в залі. Конверт — на піаніно.

Він побачив, нічого не сказав. Просто сів навпроти.

— Це не те, що ти думаєш, — мовив тихо.

— А що тоді?

— Це те, що я ніколи не надіслав. Бо кожен лист був спробою звільнитись. Але лише з тобою я справді зміг.

— Ти досі думаєш про неї?

— Ні. Але колись — я думав. І не мав сміливості сказати це вголос.

Марта мовчала.

— Я не зраджував тобі. Але був із минулим надто довго. Це — правда. І якщо це руйнує щось у тобі, скажи.

Вона дивилась на нього. Її голос був спокійним.

— Це не руйнує. Це просто нагадує: ми всі — з уламків.

Він узяв її руку.

— І я обрав тебе. І не повернусь назад. Навіть думкою.

— Я не боюсь твоїх листів, Андрію. Я боюсь лише, що ми колись перестанемо бути чесними.

— Обіцяю: більше жодного листа без відповіді.

І саме в цю мить вони зрозуміли: правда — болить. Але тільки правда будує настояще.