Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Він з’явився без анонсів, без листів, без телефонних дзвінків. Просто приїхав. Молодий, енергійний, із новенькою скрипкою і зухвалою усмішкою. Звали його Юрій — принаймні так він представився на першому “відкритому вечорі” у філармонії.

— Я приїхав із Києва, — сказав він із усмішкою, що межувала з викликом. — Бачив, що у вас тут є звук, який ще не встигли спотворити конкурси.

Публіка зустріла його з цікавістю. Молодь — із захватом. Старші — з обережністю. А Марта — із тривожним інтересом. Його гра була вправною. Але не це насторожило її. Насторожив звук. Бо він був знайомий.

Той самий ритм, ті самі фрази, переходи, паузи. Стиль, у якому Андрій колись писав для неї перші етюди. Юрій грав так, ніби чув ці мелодії не з нот, а з пам’яті.

— Тобі нічого не здається дивним? — спитала Марта в Андрія, коли вони залишились наодинці після вечора.

— Ні. — Його голос був тихим. — Мені все здається... знайомим.

Наступного дня Юрій знову з’явився в залі. Запропонував майстер-клас. Учні були в захваті. Він умів не лише грати — він умів вражати.

— Ваш стиль, — сказав один із дорослих слухачів Андрієві після виступу Юрія, — нарешті має продовження. Це ж добре, правда?

Але Андрій мовчав.

Пізно ввечері він підійшов до Юрія.

— Де ти чув ці речі?

— Я вчився на ваших записах. Усе, що було у відкритому доступі. Плюс трохи... з архівів.

— Я ніколи не викладав ці варіації.

— Не викладав. Але хтось — зберіг. І я почув. І продовжив.

— Ти не продовжив. Ти скопіював.

— І що з того? Ми ж усі вчимося в когось. Ви — у свого вчителя. Я — у вас.

— Я не дозволяв тобі використовувати мої недописані фрази. Ті, які я залишив у шухляді.

Юрій знизав плечима.

— То навіщо ви їх лишили, якщо не хотіли, щоб їх почули?

Марта слухала цю розмову з-за сцени. Вона бачила, як у погляді Андрія промайнула не злість — сум. Бо ця музика була частиною нього. Його шрами. Його пошуки. Його зречення.

Юрій пішов наступного дня. Не прощався. Лише сказав:

— Можливо, вам варто знову грати голосніше. Бо ті, хто мовчить — завжди мають слухачів.

І Марта вперше побачила, як Андрій підійшов до піаніно і заграв... дуже голосно.