Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Ніч у філармонії опускалася тихо, не нав’язливо. Лампи світили м’яко, а дерев’яні стіни вбирали в себе тепло пізнього березня, що вже не пах морозом, але ще не вмів дихати по-весняному. Марта сиділа на сцені, опершись спиною об рояль. Скрипка стояла поряд, мов мовчазний свідок. Андрій підійшов із чашками гарячого чаю. Не заради розмови. А заради тиші. Але цього разу — вона зламалась першою.

— Я відчуваю, що ще не все знаю про тебе, — сказала вона.

— Ти знаєш головне, — тихо відповів він.

— А головне — це що?

Він поставив чашку на підлогу. Сів навпроти. Трохи нижче, ніж вона — як перед учителем, як перед кимось, хто заслуговує на правду.

— Я ніколи нікому не розповідав. Навіть собі — не до кінця. Бо слова роблять це реальним. А я довго хотів жити так, ніби цього не було.

Марта мовчала. Її очі — не тиснули. Лише чекали. І це дало йому силу.

— Мій учитель. Той, про кого я тобі згадував. Він був для мене не просто наставником. Він був героєм. Прикладом. Взірцем. А потім — він... зрадив.

— Як?

— Я написав музику. Серію прелюдій. Ще студентом. Показав йому. Він захоплювався, правив дрібниці. Ми працювали ночами. А потім... він подав їх на міжнародний конкурс. Під своїм ім’ям.

Марта завмерла.

— І виграв, — продовжив Андрій. — Отримав грант. Контракти. Репутацію. Я дізнався випадково — від асистентки, яка побачила мої начерки в його рукописах.

— Ти намагався щось зробити?

— Я був юним. Невідомим. Він — авторитетом. Коли я почав говорити, мене виставили амбітним нахабою. І... я зламався. Пішов із консерваторії. З музики. І кілька років не торкався клавіш.

Він опустив очі. Його пальці машинально шукали поверхню кришки рояля.

— Я тоді вирішив, що справжня музика — це та, яка не звучить. Бо кожен звук може бути вкрадений.

— І що змінило?

— Ти.

Марта подихнула глибоко. Її голос був тремтливим, але чітким.

— Я не знала, що музика може так боліти.

— Бо ти — її не просто граєш. Ти — її пам’ятаєш.

Він простягнув руку. Вона поклала свою зверху. Їхні пальці лягли, як ноти, в один ряд.

— Я хочу, щоб ти знала: коли я чую тебе — я не боюся більше. Бо навіть якщо хтось колись і вкрав мою музику — ти повернула мені право на звук.

Вони сиділи поруч. У тиші.

Але тепер ця тиша вже не ховала болю. Вона очищувала.

І шрами — ті, що не видно на нотах — більше не пекли.