Читати книгу - "Талановиті, Рита Бергер"

Вони рушають. Під перше гудіння мотору голова Флоріана падає на бік. Він провалюється в тривожний сон, наче застиглий поміж сновидіннями та бадьорістю. Коли він прокидається наступного разу, йому набагато гірше.

— Нам ще довго? — схвильовано питає Келла, коли Флоріан ледве піднімає голову та сипить, безголосо ворушачи губами у словах.

— Ні, — Вів'єн озирається до них спереду та супить брови. — Не зовсім. Флоріане, тобі холодно?

Флоріан хитає головою, відкидаючи від себе чужі руки. Йому спекотно в плащі, який липне до його тіла, неможливо дихати в светрі, і душно в двох куртках, які лежать на ньому. Хоч би хтось додумався відчинити вікна та впустити всередину повітря! Він здіймає руки та скидає з себе куртку, раптом зустрічаючись з протидією у вигляді ще одних рук.

— Це залишається на тобі! — Келла вперто натягує свою куртку на нього зверху. — І тобі не спекотно! Тобі лише так здається, Флоріане! Ти холодний! Рене! Рене, допоможи мені…

— Рене? — звертається Вів’єн. — Рене, що з тобою?

— Флоріан справляється з власним сумом та болем набагато краще за мене, — крехтить збліднілий Рен. — Холодно йому, а погано мені, тому що моя внутрішня сила тепер значно слабша і пригнічена його… назвемо це поки безконтрольним і геть випадковим впливом або енергією. Це… це досить неочікуваний наслідок, маю визнати.

— Я не відчуваю ані холод, ані сум, — не погоджується Флоріан і повертається до друга. — Вибач, Рене.

— Це не те, за що варто просити пробачення, — видихає тремтячи Рен. —  Та натягни на себе цю куртку, Флоріане! Ти не тепліший за кригу!

— Куди ми їдемо? — питає Флоріан. — Я ще маю стільки всього…

— Що? Зробити домашнє завдання з математики? Я виконаю його замість тебе. Немає в тебе більше ніяких справ, — обриває Вів'єн, і додає вже лагідніше: — Не хвилюйся щодо цього.

— Та куди ми їдемо? — повторює питання Рен. — Мене це теж цікавить.

— Ми їдемо до єдиної людини, яка знає, що з цим робити.

Ну, це означає лише один варіант. Флоріан видихає — не полегшено, але змірено. Він не хоче нікого бачити і не хоче ні з ким говорити. Не пам'ятає, як його виводили з будинку, бо якби хоча б прокинувся вчасно, зробив би все, щоб залишитися там.

— Чи ти збираєшся знову відключитися? — цікавиться Вів’єн стурбовано. — Будь ласка, попередь мене хоча б за десять секунд перед тим, як це станеться.

— Я спробую, — обіцяє Флоріан, розвертаючись до вікна з важкою головою.

Він всотує повітря та повільно випускає його. Автомобіль трясеться бруківкою міста далі. Вони під'їжджають до південного виїзду з міста та не спиняються, навіть коли міські вказівники закінчуються, востаннє вказавши «Кваршат».

— Я покажу тобі шлях, — звертається Вів’єн до молодика. — І ми одразу зникнемо з твоїх очей, обіцяю.

— Сподіваюся, ви не будете поспішати, — усміхається парубок. — А вказати шлях можеш, я вас радо довезу. Мені давно не траплялися такі дивні люди.

— У світі набагато більше дивацтв, — буркоче Вів’єн, після чого гучніше додає: — За двома наступними перехрестями поворот направо, дорогою вниз. Десь там має бути галявина, яку потрібно об’їхати аж до гирла річки. А тоді тримати дорогу вниз. Це займе не більше години.

— Як скажеш, — він легко погоджується.

І Вів'єн довго дивиться на нього, а Флоріан довго-довго дивиться на неї з задніх сидінь разом з Реном та Келлою. Ось тепер і вона вже мала запевнитися, що він говорить відверто. Напрочуд відверто, напрочуд щиро, напрочуд легко, напрочуд доброзичливо. Навіть без постійної дії на нього впливу, він був готовий допомогти. І Вів'єн мусила використати вплив лише для того, щоб цей парубок не задавав зайвих питань, як і завжди — звичайна процедура при подібних, досить незначних ситуаціях.

— Дякую за допомогу, — говорить Вів’єн після паузи.

— Завжди будь ласка, — молодик знову усміхається. — Мене звуть Голді Норр.

Вів'єн кліпає очима і звертає увагу на дорогу.

— Поворот направо.

Флоріан проковтує хвилю нудоти.

— Я зараз відключуся, — повідомляє він.

До нього розвертається Келла.

— Ні, я на дев'яносто відсотків впевнена, що Ві жартувала, Флоріане, — її очі стають завбільшки карбованців. — Боже мій, ти не жартуєш.

— Я не жартую, — встигає промовити Флоріан перед тим, як очі знову заплющуються.

***

Вантажівки, згуртовані в свої ряди, під’їжджали до круглої кількаповерхової вежі, зробленої з темного пісковика та мармуру.

— На це знадобиться багато часу, — говорить бривійською позаду чоловічий голос. — Більше, ніж вказано у розрахунках.

Це Бенедикт Стронер, одягнений в синю уніформу, як і більшість присутніх на вулиці. Нашивка з одинадцятьма кільцями на їхніх плечах світиться під весняними сонячними променями, як і металеві кінці клевців, сховані на стегнах. Чоловік дивиться на Флоріана якось дивно, так, що Флоріанові стає серце і бракує слів. Вони ніколи не спілкувалися, він навіть не взаємодіяв з ним так, як з Теодосією, але в його очах сяє знайоме вічне полум’я надії.