Читати книгу - "Мати все"

– І дарма! Будемо виправляти! – вигукнув Стас.

Іветта з подивом глянула на зятя, повільно простягнула до окулярів руку.

– Спробуємо, – прошепотіла.

Дотяглася до окулярів… Пряма спина зігнулася горбом, за мить Іветта зробилася такою старою і немічною, що Ліда перелякалася. Та до вітальні зайшов Платон, Іветта розігнулася і знову стала залізною. «Господи, мамо… Я боюся за тебе», – затремтіла Ліда.

– Після вечері маю поговорити з тобою, Лідочко, – почула Іветтин голос.

– Добре, мамо… – відповіла, озирнулася. «А лялька де?»

Рая стояла у дверях Платонової кімнати, ніяково всміхалася Стасові – а він вже й малу встиг одарити.

– Це тобі, Раю, така собі скринька для жіночих штучок. А це – жіноча штучка. Сережки. Не дарувати ж скриньку порожньою. А це від Ліди – парфуми.

Ліда бачила: хутірська взяла парфуми з огидою, почервоніла. «А ти думала, легко Платона любити?» – недобре подумала Ліда. Озирнулася до столу:

– Їсти хочеться…

Ще не було у квартирі Вербицьких такої веселої вечері. А все Стас. Так розходився – не зупинити. І торохтів, і торохтів, жартував, тости підіймав – за жінок, за жінок, за матерів!

– Ви ж за кермом, Станіславе! – Іветті хотілося говорити про що завгодно, аби подалі від слизьких тем.

– Залишимо машину тут. Додому пішки підемо. Так, Лідо?

– Так…

– Платоне! Ти нас провести не хочеш? – закинув вудку Стас.

– Не хочу, – спокійно відповів Платон. – Тут усе, що мені потрібно. Я. Рая.

– І мама з Ангеліною. І ми до тебе приїжджаємо, – підхопила Ліда, бо їй здалося, мама не потрапила в перелік потрібного для Платона.

Платон подивився на Стаса:

– А тепер ми йдемо до мене.

– Веди! – кивнув Стас, і вони посунули до Платонової кімнати.

Нянька заходилася зі столу збирати, Рая взялася їй допомагати. Іветта важко встала з крісла.

– Ходімо, Лідочко. Розкажеш, як день пройшов…

У татовому кабінеті – святилище. Тут Ліда ніколи брехати не наважувалася. Іветта стала біля вікна, очі в сніг набридлий.

– Кажи, Лідочко…

– Так непросто… усе… – збрехала непевно.

Насправді – просто. Надто легко і просто. Це ж так і вбити можна… За згодою сторін. Або без згоди.

Сьомого березня вона попросила у Стаса «тойоту» і поїхала у Бровари, де у міській лікарні працював її однокурсник Коцюба. Ліда і в інституті його ім’я весь час забувала, бо повелося – Коцюба та й Коцюба, а тепер геть забула, навіть не намагалася згадати. Вони домовилися зустрітися біля великого розважального центру, тож об одинадцятій рівно Ліда вже виглядала Коцюбу. Намагалася уявити, яким той став: чотири роки не бачилися. В інституті худий як жердина, невисокий Коцюба прославився тим, що зміг на спір переїсти Ваню Бугая – велетня, силача, важкоатлета і страшенного любителя попоїсти. Тоді весь курс у гуртожитку зібрався спостерігати за тим, як худий Коцюба методично з’їдає пельмень за пельменем, іронічно зиркає на обляпаного сметаною Бугая, жує – знову вкидає до рота пельмень. Коли перед Бугаєм поставили третю миску з пельменями, він здивовано подивився на Коцюбу, на миску, що стояла перед Коцюбою…

– Куди воно тобі лізе? – спитав кволо. Замахнувся. Хряпнув розкритою долонею по мисці – пельмені тікати! І повідомив зібрання: – Ненавиджу… пельмені!

Ліда згадала доброзичливу фізію Вані Бугая. Усміхнулася.

– Лідо? Це ти?

Озирнулася і… розсміялася.

– Привіт, Коцюбо!

Ну аж нітрохи не змінився. Так само худий і невисочкий. Завів окуляри, лисину і золотий перстень. А взуття дешеве. Значить, бідує.

– Чуєш! Я так здивувався, коли ти зателефонувала…

– Як живеш, Коцюбо?

– Ой, та як живу… Практикую…

Вони любили це слово зі студентської лави. «Практикую». У цьому відчувався пафос професії і та-а-кі перспективи!..

– …Сьогодні свиню сусідам колов. У мене ж дім. Приватний сектор. Курочка там, кізочка… Молочко. Заїдеш?

– Я у справі.

– Що за справа? На зустріч підеш?

– Яку зустріч? – не зрозуміла Ліда.

– А ти не знаєш? «Наші» за тиждень зустрічаються в інституті. Усі будуть. Усі. Навіть Ваня Бугай приїде з Москви.

– Ваня в Москві?

– Лідо, цур тобі! Ти що – нічого про «наших» не знаєш? Ваня в Москві, Фрідман, ясна річ, в Ізраїлі, а Котовцева Лєнка – у Штатах.

– О котрій? Де? Обов’язково буду! – Така хвиля.

Як узялися згадувати – про час забули. Коли Лідині ступні примерзли до підошви чобітків, вона глянула на годинник і раптом сказала:

– Чуєш, Коцюбо. Треба одній дівчині аборт зробити.

– Зробимо, – кивнув Коцюба.

– Ну… Не ти ж, я сподіваюся?

– Чому ні? Булгаков же зміг? І я зможу, – повторив Іветтине.

– Вона може не погодитися…

– Ну… Не робитимемо.

– Ні! Ти не зрозумів. Вона точно не буде згодна, але треба зробити.

Коцюба зняв окуляри, прискіпливо глянув на Ліду, задумався.

– Ну… Зробимо.

– Як?

– За гроші, Лідо, – відповів Коцюба.

Домовилися просто: восьмого березня Ліда знову заїде до однокурсника. Привезе йому завдаток, за день до операції попередить телефонним дзвінком, щоб наступного дня терапевт Коцюба підготував необхідне приміщення, анестетики й інструментарій.

– І був би катастрофічно тверезим! – додав сам собі завдання.

Ліда їхала назад, до Києва, напружувала очі, щоби бачити шлях, бо наглі сльози збивали різкість на туман. Урешті-решт зупинила автівку на околиці столиці й просиділа години зо дві, приходячи до тями. Вона й не думала домовлятися про аборт для Раї. Вона поїхала, щоб знати, як потім брехати Іветті. Бо – апріорі – не міг ніхто з нормальних лікарів погодитися робити аборт без згоди пацієнтки. Вони ж клялися не зашкодити…

– То в чому складність? – запитала Іветта.

Ліда глянула на втомлену матір, – на тлі засніженого вікна вона здавалася тоненькою сухою гілкою, – раптом розхвилювалася, як дитина:

– Мамо, прости мене, але я… Я думаю, може, не варто цього робити. Може, народження дитини поверне Платона до нормального життя. Ти розумієш… Я спостерігала за ним у загсі. Чому ти ніколи не розпитувала мене про те, як він там поводився? Пристойно, мамо. Цілком пристойно й адекватно, якщо не зважати на його босі ноги. І дитина…

Іветта відійшла від вікна, зупинилася біля скляної шафки з інструментами покійного чоловіка.

– Ти домовилася, Лідочко? – запитала безбарвно.

Ліда втратила запал, спустошено глянула на матір.

– Так… Тобто – не зовсім. Теоретично. Тобто… Це можливо, але треба трохи часу… Я думаю, за тиждень мені дадуть остаточну відповідь. Тобто я поїду… і сподіваюся, що мені дадуть остаточну відповідь.

– Тобто… за тиждень ти матимеш, можливо негативну остаточну відповідь?

– Не знаю…

– Я візьмуся за це сама.

– Не треба! – підхопилася, пішла до матері. – Я все зроблю, мамо.

– Ти лікар, Лідочко. Ти – Вербицька. Ти повинна усвідомлювати: ми