Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Спершу ми зі старим капітаном і не впізнали одне одного. Та вже наступної миті радо кинулись одне одному в обійми. Я розпитав його про свою бразильську плантацію. На жаль, старий не бував у Бразилії ось уже дев'ять років, але коли він туди плавав востаннє, мій компаньйон іще був живий. Плантація значно розширилася. Моя довірена особа справді вважала мене загиблим, тому передала мою частку майна у відання місцевого прокурора — на випадок, якщо я ніколи не заявлю на майно права, одна третина перейде короні, а дві третини — монастирю Святого Августина на потреби нужденних та навернення індіанців у католицьку віру. Якщо ж я все-таки з'явлюся, майно вертається до мене, окрім тої частки, звісна річ, що була витрачена на доброчинність.

— Ваш компаньйон, — запевнив мене старий капітан, — дуже добре розпоряджався плантацією.

— То ви гадаєте, — уточнив я, — що варто поїхати до Бразилії і подивитися, як там і що там? Може, дійсно мені перепадуть якісь кошти?

— Ви будете здивовані. Не знаю точно, наскільки розширилася плантація, але компаньйон ваш так забагатів, що став одним із найбільших власників у Бразилії. Він безперечно підтвердить ваші права на майно, тож не вагайтеся. — Але ж як так сталося, що моє майно перейшло у відання місцевого прокурора, якщо за заповітом саме ви, капітане, — мій спадкоємець?

— Так, це правда, але ж я не мав підтвердження, що ви дійсно загинули, і тому повинен був дочекатися певного строку, щоб вступити у права володіння. Та, щиро кажучи, мені не хотілося займатися майном на іншому кінці світу. Я зареєстрував заповіт і навіть отримав за ним вашу цукроварню, але тільки тому, що мій син, який мешкає у Бразилії, згодився взятися до цукрового бізнесу… Але, — додав старий капітан, — маю вам повідомити одну новину, якій ви, можливо, не зрадієте. Оскільки всі вважали вас загиблим, то компаньйон ваш передав мені прибуток плантації за перші шість років після вашого зникнення. То були значні кошти, бо потому прибутки дещо зменшилися.

Як виявилося, капітан вклав гроші у товар, який мав бути доправлений із Бразилії до Лісабона, але корабель потонув, і гроші були втрачені.

— Ви пробачте мені, — мовив старий, — що так сталося, але ж то не моя провина. Та нічого: щойно повернеться з Бразилії мій син, як вам усе сповна повернеться.

Я був вельми зворушений капітановими словами — я й досі пам'ятав його ласку і допомогу, коли найбільше її потребував, тож мовив: забудьмо про гроші заради нашої дружби.

Капітан допоміг мені з усіма формальностями, щоб я чимшвидше повернув собі майно, і вже за сім місяців я отримав від довіреної особи необхідні документи: звіт про прибутки плантації за перші шість років; звіт із монастиря Святого Августина, що розпоряджався майном понад чотирнадцять років (частка, яка перейшла короні, так мені й не повернулася); лист від мого компаньйона, який щиро вітав мене з поверненням і детально розписав, що сьогодні являє собою моя плантація.

Компаньйон запрошував мене чимшвидше приїздити в Бразилію, де він познайомить мене з родиною і допоможе залагодити останні формальності щодо плантації. У подарунок він прислав мені сім леопардових шкур, які виторгував ув Африці, а ще п'ять скринь смачнючих цукатів і кілька зливків золота.

Як бачите, історія Йова[14] кепсько почалася, але добре закінчилася. І коли прийшов перший корабель із Бразилії, який привіз моє багатство, я так розхвилювався, що мало не знепритомнів, тож довелося відпоювати мене лікером. Отак я ледь не помер із радості — і таке буває.

Як сніг на голову, на мене звалилися п'ять тисяч фунтів стерлінгів, нерухомість у Бразилії, тисяча фунтів стерлінгів щорічного прибутку. Я не міг повірити власному щастю! Найперше я віддячив своєму приятелю — португальському капітану, який врятував мене колись із Африки й підтримував у перші місяці після повернення з Бразилії, — я одразу ж послав по нотаря і підписав папір, за яким капітан отримував щорічну частку з моєї плантації. Мій компаньйон згодився сам робити виплати на ім'я капітана.

Але як мені діяти далі? На мене звалилося таке багатство, що я почувався розгубленішим, аніж у перші дні на безлюдному острові, коли не мав чим прикритися. До того ж тепер у мене не було печери, де заховати монети до кращих часів, допоки вони почорніють і вкриються цвіллю. Гроші треба було кудись вкласти — але куди? У Лісабоні я не мав жодного приятеля, крім старого капітана. Може, поїхати в Бразилію? Ні, зараз мені зовсім не кортіло здійснювати таку далеку і небезпечну мандрівку. Але ж у мене лишався ще один друг — старенька вдовиця, якій зараз ведеться зовсім зле! Отож я вирішив повернутися до Англії.

Та минуло кілька місяців, перш ніж я зміг вирватися до Англії. Тим часом я попросив знайомого англійського торгівця, коли він буде в Лондоні, розшукати вдову і сплатити всі її рахунки, а також передати їй від мене сто фунтів стерлінгів грошима. По-друге, я надіслав по сто фунтів своїм сестрам, — вони хоч і не бідували, та гроші ніколи не зайві, тим паче що одна з них лишилась удовою, а друга мала не надто ласкавого до неї чоловіка.

Виникали в мене думки повернутися до Бразилії та осісти там, адже я колись був натуралізований, себто став законним її мешканцем, але мені були чужі релігійні уподобання цієї країни — якось не хотілося помирати в старості католиком, коли народився протестантом. Проте насправді не релігія тримала мене в Європі — я мав іще раз побувати в Англії, розшукати давніх приятелів і, якщо пощастить, завести нових друзів. Я приготувався їхати в Англію.

Перш ніж повернутися в Англію, треба було покінчити з усіма справами. Флот якраз вирушав із Лісабона до Бразилії, тож я написав настоятелю монастиря Святого Августина теплого листа, подякувавши за те, як добре церква розпоряджалася моїми коштами, поки я бідував на острові, і просив його одну частку коштів витратити на монастир, а другу — на доброчинність. Я сподівався, що святий отець молитиметься за мене.

Ще одного листа я написав своєму компаньйонові — щиро дякував за те, як він примножив плантацію, і прохав, аби він і надалі керував моєю часткою майна. Я