Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Усе це могло видатися досить смішним. Якби не перші сутінки, що западали навколо всіх нас на цьому світі і в тому місті.

Ще тієї ж ночі мені приснився сон — з тих, які не забуваються все життя. Не забуваються, хоч і не збуваються. Навряд чи його можна якось пов'язувати з тією сценою. Ні, там радше присутній перший лист від Кс — я отримав його і прочитав за кілька годин перед від'їздом, і весь час у тій подорожі думав про нього. Я ніколи в житті не бачив Кс, але до свого листа вона додала фотку, до того ж вона писала, що їй скоро вісімнадцять, і я міг її трохи науявляти.

Мій кишинівський сон вислизне з будь-якого переказу. Можу тільки натякнути на задушливу літню ніч і голосну гулянку з музикою на кожному поверсі нашого щойно купленого поруч із парком будинку: десятки друзів, харчі, напої, рейвах, танці і таємні перетинання з нею (чи не з Кс?), вона теж серед запрошених, отже, ми робимо все, щоб ніхто не застукав, як ми цілуємося — на сходовій клітці, в коридорі, коло дверей, де мене всього аж розриває від пристрасті, потім на верхньому балконі — тому, що на парк. З нього я й почув бандитську пісню. Вони співали хором, рушивши найтемнішою алеєю з паркової більярдної до нашого будинку. Я чітко усвідомив, що вони йдуть громити його і за кілька хвилин будуть тут.

На цьому сон уривався. Я лежав посеред задушливої літньої ночі в гостьовій кімнаті польського консульства у Кишиневі. Я вирішив, що мені приснився мій майбутній роман. Залишалося тільки написати його. Чи хоч би прожити.

КОНСТАНЦА, 1994

Про існування Констанци я дізнався в дитинстві з двох джерел, і одне з них дезорієнтувало.

По-перше, я любив ходити на вокзал і дивитись, як прибуває Варшавський — тобто швидкий потяг Варшава — Констанца. У вікнах його вагонів завжди стояли якісь трохи інакші люди, мабуть, поляки. Іноді він їхав ще далі — до Бухареста або до Варни чи аж до Софії. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова, їх було аж п'ятеро і вони приїхали до нас у гості, з цілим возом подарунків, ясна річ. З тих пір Варшавський став для мене передвісником якоїсь доброї зміни — гостей і подарунків перш усього. Вимовляючи «Варшава», я відчував якісь парфумно-мильні запахи, цілком іноземні, в нас таких не водилося. «Кон-Станца» ж була передусім Станцією — залита світлом велетенських люстр, уся в дзеркалах і пальмах, щось наче вокзальні ресторани золотої епохи напередодні Першої війни.

По-друге, саме Констанцу я вважав містом, де спалили Яна Гуса. Розглядаючи ілюстрації в «Кобзарі» (здається, Касіянові), я знайшов той сюжет зі спаленням. Відтак я поцікавився, хто такий цей охоплений язиками вогню чолов'яга на стосі. Батько відповів, що то Ян Гус у Констанці. Усе зрозуміло, вирішив я. Це там, куди прибуває Варшавський.

Констанца була на Півдні, а Південь був морем. Підтвердження цьому я знайшов через неповні тридцять років.

Уявіть собі величезний грецький корабель, круїзний лайнер аж із шістьома палубами. Ні, спершу уявіть собі пізню осінь, середину листопада, Афіни. І нас із Небораком, цілком очманілих від цього міста з його вогкими зеленими запахами. Потім уже, власне, той корабель, який винайняли всілякі багаті міжнародні інстанції для того, щоби зібрати докупи десь так чотириста письменників з усього світу і провезти їх із Греції до Одеси й назад, зупиняючись в усіх вартих уваги портах. Це — зовнішній сенс. А внутрішній полягав, ясна річ, у єднанні. «Письменники проти війни, насильства і регіональних конфліктів» — так можна було би сформулювати ідею. Щось на зразок «рок-музиканти проти алкоголізму й наркоманії» — гасло, в цілому сумнівне, якщо не безнадійне. Бо що залишиться від рок-н-ролу, якщо забрати йому алкоголізм і наркоманію? Так і з письменниками.

Усі повинні були порозумітися з усіма. Усі мусили простити одне одному і попросити одне в одного прощення. Усіх мали єднати поезія, випивка, англійська мова і — якщо потягне — то й безпечний секс. Турецькі автори мали заступитися за курдів. Грузинам і абхазам влаштували спільний поетичний вечір. Тоді якраз тривала війна, і пляжі в Піцунді дуже навіть непогано обстрілювалися снайперами.

І от ми зайшли в Констанцу, де всю цю трансконтинентальну еліту запровадили групами й делегаціями до історичного музею. Серед незліченної всячини, серед глеків, намист, прямокутних монет і бойових обладунків, були також амфори. Колись їх підняли з дна Чорного моря, з якоїсь затонулої триреми або галери. І саме перед цими амфорами згуртувалася болгарська делегація. Її обурення було помітне здалеку. Йшлося про те, що амфори повинні б не Румунії належати і не в румунських музеях нидіти. «Пограбування Болгарії!», — знервовано показував на амфори один з них.

Звісно, за цим крилась якась передісторія. Можливо, амфори свого часу підняли з територіальних вод Болгарії. Можливо, й досьогодні вони залишаються предметом суперечок між обома країнами. У будь-якому разі замість порозуміння вкотре дійшло до розбрату. Навіть з огляду на те, що насправді ж амфори ані румунські, ані болгарські і якщо вже комусь належать, то лише давнім грекам, яких, щоправда, не було й немає.

Знана теза про єдність і неподільність культури, про її питому нікому-не-належність щоразу переживає чергове випробування брутальністю і майже ніколи не витримує його. Це як Шульцові фрески, видалені зі своєї рідної стіни у Дрогобичі.

Тоді, на кораблі, грузини й абхази, хоч і читали поперемінно у спільному поетичному вечорі, але так до кінця плавання й не почали між собою вітатися. Напевно, вони вважали ганьбою вітатися в таких комфортних умовах, у цих штучних стерильних обставинах, ініційованих та спонсорованих щасливим і миротворчим Заходом. Вітатися в мить, коли їхні снайпери вперто не перестають навзаєм вилущувати живе м'ясо супротивника включно з мирним населенням. Порядніше було не вітатися.

КРАКІВ, 1989

Слово polskość, відверто штучне і від того дещо хворобливе, я вперше міг почути саме там і саме тоді. Це вже потім — як наслідок певного словесного ланцюжка — з'явились «українськість», «європейськість» та інші лексичні потвори. Але першою була «польськість». І якщо вона справді щось означає, то для мене це «щось» наділене дуже конкретними обставинами місця і часу.

Польськість — це Краків наприкінці травня 1989 року. Зараз я спробую просто-таки