Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори 📚 - Українською

Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори" автора Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Пригодницькі книги / 💛 Поезія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 96
Перейти на сторінку:
class="p1">Ні, таки, мабуть, дуже надопекли червоні нашому господареві, бо білі видавались йому куди пристойнішими за тих голодранців, що «пасуть очима». Не інакше, як і Куща він переховував за денікінщини лише з пошани до торішніх Кущевих операцій проти «бузувірської влади».

— Ходять по хатах, зайдуть, мабуть, і до нас. Застели стола в світлиці, щоб можна було відтіля, як що до чого, надвір непомітно вийти, та самогону постав — залити чортам пельку. Тільки не перваку! — суворо наказав він жінці й важко зітхнув: — Знову почнуться реквізиції та конхвіскації з усякими развьорстками! І коли воно все це мине, щоб можна було по-людському жити? — запитливо перевів він очі на Куща, але той не встиг відповісти, бо у дворі загавкав пес, і господар мусив піти зустрічати непроханих гостей.

Ми, цебто увесь Кущів «штаб», сиділи, як ніде нічого, за столом і удавали, що вечеряємо.

До світлиці увійшло троє озброєних людей з червоними стрічками на грудях.

Побачивши незнайомих людей, хоч і без зброї, але явно військового типу, вони завагались, та тут озвався до них Мишинський:

— Чого ж ви? Сідайте до столу, якщо прийшли з добром!

Червоноармійці нерішуче підійшли ближче, але Мишинський не дав їм оговтатись:

— А гвинтівки й шаблюки чого тягнете до столу — вони ж їсти не просять? А ми, як бачите, з голими руками, — присоромив Мишинський і категорично наказав: — Поставте зброю в куток і сідайте до столу, як годиться.

Зніяковілі червоноармійці постягали свою амуніцію й, поглядаючи один на одного, тихенько поставили її в куток біля дверей.

— Отак би й одразу! — схвалив Мишинський і додав як господар:

— Ми люди такі — хто до нас іде з добром, до того й ми добрі. Пригощайтесь!

Червоноармійці посідали проти нас, ніяк не можучи добрати: хто тут господарює — чи той гладкий дядько, що пустив їх у двір, чи цей кремезний чолов’яга, що заправляє тут за столом зовсім по-хазяйсь-кому.

Тим часом Мишинський увійшов у роль господаря і поналивав гостям повні склянки, тоді як собі й нам тільки хлюпнув у синюваті чаркії, — А то чого ж — нам великі порції, а собі такі маленькі? — насторожено спитав середній червоноармієць, мабуть, старший між ними, але Мишинський заспокоїв його:

— А ви хіба людського звичаю не знаєте: гостям більше й найсмачніше?

Червоноармійці безтурботно хильнули по першій і по другій, а Мишинський, не даючи їм гаразд закусити, наглив пити далі.

— Так хто ж ви такі будете? — спитав Мишинський, бачачи, що червоноармійці починають чманіти.

— Ми — красноармейці, - відповів за всіх той же середній, а Кущ не втримався, щоб пошепки не покепкувати:

— Красноіндейці!

Здається, ніхто з червоноармійців не почув Кущевого глузування, бо мирно взялись за сало, користуючись тим, що Мишинський нарешті зробив невеликий антракт між склянками.

— А відкіля ж ви будете самі?

— Ми — з Таращанщини.

— Це відтіля, де кажуть: «У нашій Таращі люди найкращі»? — спитав, посміхаючись, Мишинський, і середній червоноармієць лагідно покивав головою:

— Та кажуть і таке…

— Значить, виходить, як таращанці, то начебто — українці?

— Та вроді того, — невиразно відповів гість, але Мишинському така відповідь не сподобалась:

— Українці, а служите жидам і кацапам! — докірливо закинув Мишинський, на що червоноармієць спокійно відповів:

— Ми служимо народу, а жидів ми й самі недолюблюємо.

— А хто ж вами командує, як не жид Лев Троцький, або по-насто-ящему Лейба Бронштейн?

Середній червоноармієць, який узявся відмагатись від усяких наших запитань, тоді як інші два тільки мовчанкою підтримували свого старшого, уникнув цього дражливого питання й незворушно казав далі:

— Ми й самі, як були в Києві торік, хотіли трохи поколошкати там жидів, ну тільки ж Щорс не дав нам…

— А хіба ваш «батько» Боженко дав би? — спитав Кущ.

Червоноармієць зітхнув:

— Батько думав, як і ми: хоч би як жид не прибіднювався, а — потруси його добре, і повсіда знайдеш у нього золото.

— А від чого ж помер ваш Боженко? — знову напосівся Кущ, вважаючи, що Мишинський не вміє дипломатично розмовляти.

— Казали нам, буцім петлюрівська медична сестра отруїла його…

— Брехня! Перебрав оцього зілля, — одрубав «дипломатично» Кущ, показуючи пальцем на сулію самогону.

— Може, й брехня, — погодився червоноармієць, якому, з усього було видно, не хотілося встрявати з нами в гостру дискусію, хоч він, мабуть, уже догадувався, куди хилять його опоненти. — Хто тепер не бреше? Усі брешуть — хто більше, хто менше, — закінчив він примирливо, але Кущ уже не чув його, бо встав з-за столу й вийшов з хати. За ним подався й Мишинський.

— А ви ж хто будете? — нарешті зважився спитати червоноармієць, не боячись уже порушити правила чемності.

— Ми проїжджі, не тутешні, - відповів невиразно Роман, але й така відповідь задовольнила червоноармійця:

— Тепер так розворушився народ, що йому не сидиться на місці: їдуть і ідуть кудись…

— Їсти ж треба! А в городі чортма, — порушив мовчанку і я, щоб не видаватись таращанцям підозрілим, і поволі перейшов у розмову. Мене цікавив явний антисемітський настрій цих вояків, з якими армія УНР, котру євреї звинувачували в антисемітизмі, мала запеклі бої навесні й улітку цього року. Кепсько ж налагоджена у вас, товаришу Троцький, політпросвітня робота! — саркастично подумав я. Дати б оцим потенціальним погромникам з червоними стрічками на грудях почитати «Про жидка Марчика, бідного кравчика», що написав Степан Васильченко на замовлення «антисеміта» Петлюри, — може б, трохи прояснішало в їхніх скаламучених головах!

Я й не помітив за розмовою, як вийшов із покоїв Роман і я залишився з таращанцями сам. Невдовзі через другі двері в світлицю ввійшов господар і за спиною червоноармійців ледь кивнув мені головою, даючи знак, що мене кличуть, а сам, тамуючи ворожість, заходився частувати гостей.

— Їжте ж яблучка, огірочки та, може б, іще трохи випили? — медовим удаваним голосом запрошував він, щоб одвернути їхню увагу й дати мені змогу вислизнути з хати.

При світлі пізнього місяця біля повітки радили раду Кущ, Мишинський і Роман.

— Та перестріляти їх, сучих синів, і не морочитись з ними далі! — гаряче пропонував, мало не криком, Мишинський, але так само гаряче, тільки тихіше, заперечував йому Роман і намагався довести безглуздя такого наміру:

— Їх уб’ете й стривожите всю околицю! Для чого? Кому це потрібно? А про хазяїна, в хаті якого вбито трьох червоноармійців, — ви подумали?..

— Ні, Пилипе, правда таки не на твоєму боці, - сказав після деякого роздуму Кущ. — Не можна хазяїна на слизьке ставити — він ще нам знадобиться. А ви — як думаєте? — звернувся Кущ до мене.

1 ... 67 68 69 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"