Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Зроблю все, що скажеш, — неголосно мовив він.
— От і добре, — відповів Гавриїл. — Отже, слухай мій план, виродку, і якщо він не буде виконаний, земля почне горіти в тебе під ногами…
Глава 19
Безодня
Грудка, ядуча, як жовч, піднялася з нутра, скипіла в горлі. Тепла солона крапля на язику, знайомий присмак смерті…
З цим він прокинувся від важкого, безпросвітного сну. Торкнувся губ, розтер між пальцями крапельку крові — боліла прикушена губа.
Поруч лежала Діана, здається, спала. Ні, не спала — дивилася потай з-під напівопущених повік, тремтять вії. Як давно вона не спить? Які таємниці стали їй доступні, поки він метався в сонному маренні, а з пересохлих губ злітали страшні слова?
— Не спиш? — насилу вимовив він.
— Ні, щойно прокинулася…
Ага. Щойно, а волосся вже зачесане… А може, вона взагалі ніколи не спить? У всякому разі, сам він ні разу не бачив цього: раніше засинав, прокидався пізніше. А засинав він тепер легко, варто лише торкнутися щокою подушки. Але чим легше засинав, тим страшніше було вночі.
От і сьогодні… Він чітко пам’ятав, що помер уві сні. І не тільки він — усі інші теж померли. Земля спорожніла, дерева й трави позбулися сили, висохли від чорного вітру, запанувала пустеля, але не жива, а мертва, остаточна, де навіть пісок розпадається на порох. Тільки величезні кам’яні істоти безцільно рухалися цією пустелею — повільно, неухильно. Були вони схожі на ожилі скелі, але не мали ні волі, ні свідомості, тільки дивне, невідомо ким навіяне бродіння енергії рухало їх уздовж осей трьох вимірів, що доживали останні дні…
— Треба сказати Дієві,— вислухавши, похмуро мовила Діана. — Він знає, що це означає…
— Скажеш сама?
— Ні. Він не показує мені обличчя.
— Тоді як? По телефону?
Вона весело засміялася, притягла його до себе, поцілувала в лоб. Він не опирався — нехай, тепер це все одно, ніякі поцілунки вже нічого не змінять.
— Пам’ятаєш Леонарда?
— Розпорядника на обіді?
— Так. Він пов’язаний з Дієм.
— І більше ніхто?
— Більше ніхто.
— Але чому він? У ньому немає нічого…
— Нічого особливого? — вона підняла брову.
— Так.
— Це видимість. Леонард — дуже значна особа. Він більший, ніж я. Можливо, навіть більший, ніж Геніус. Він — охоронець безодні. Дій довіряє тільки йому.
— Охоронець безодні? Якої ще безодні?
Вона подивилася на нього уважно, зітхнула, натягла ковдру на підборіддя, помовчала.
— Зробимо так, — промовила вона врешті.— Якщо ти сам про все здогадався, так тому й бути. Якщо ні — ще краще. Але говорити тобі я нічого не буду.
Він не відповів. Ображатися не варто, справа зайшла надто далеко, він і сам це розумів.
— А ти не думаєш… — голос зрадив його, став хрипким, чужим, Субота відкашлявся. — Чи не вважаєш ти, що Леонард усіх вас обманює? І переказує зовсім не те, що велить Дій?
Здивування спалахнуло в її очах, здригнулися довгі вії, під якими ховалася болісна таємниця.
— Леонард — і брехня? Неможливо! Та і як? Обдурити мене, навіть хіліарха — це ще можливо, але обдурити Дія… Кара буде жахливою.
Ну нехай. Неможливо — то неможливо. Що йому до того, врешті-решт…
Вони похапцем одяглись і вийшли в зарослий яблуневий сад. Ніч вони провели на скромній двоповерховій дачі, не дуже великій, але гарній, добре збудованій. Здавалося, цей будиночок, непоказний, пофарбований часом у кольори болота, може в разі потреби витримати облогу регулярної армії.
Звідки й чому виникло це дивне відчуття, важко сказати, але воно було сильним, дуже яскравим. Утім, кошмари теж бувають яскравими й правдоподібними. Зрештою, він і сам ще не вирішив, чи реальним є те, що з ним відбувається, чи це просто довгий сон, кома, якої можна позбутися лише розривом серця…
Краєм ока Субота вловив якийсь рух, повернув голову. З-за паркану, погойдуючись із амплітудою, немислимою для тверезої людини, дивився на них сусід — низенький п’яний мужичок у колись білій майці-алкоголічці, з фізіономією зморшкуватою і вдавано доброзичливою. Такі обличчя бувають у запійних, а зморшки ці не від горілки, а від постійних зусиль вирватися з обіймів зеленого змія.
Усвідомивши, що його помічено, сусід вітально підняв руку. Цього йому здалося мало, і він підняв другу, з’єднавши обидві кисті в дружньому потиску, мовби кажучи: «Наше вам, а ваше — не нам». Може, розгледів у Суботі товариша в нещасті, може, з п’яної дружелюбності. А, може, з усіма так вітався, не розрізняючи статі, віку та виразу обличчя.
— Сервет вашій милості, краса вашій честі! — прокричав сусід на весь сад іржавим, трохи навіть півнячим голосом.
— Доброго дня, дядько Гено, — відповіла Діана, анітрохи не здивована дивною формулою привітання.
Утім, і Субота не сказати щоб дуже здивувався. Знав, якими кривими закарлюками бреде іноді свідомість питущих, з яких бездонних і запорошених надр витягають вони ні з того ні з сього слова й манери. Дядько Гена цілком міг просто з ходу заспівати похабну частівку, а міг, навпаки, підскочити ручним тарганом і, тримаючи рукав на відльоті, галантно цілувати руки Діани.
— Це Юрій Олексійович, а це дядько Гена, хороша людина, — відрекомендувала чоловіків один одному Діана.
Так, тут не могло бути помилки — перед ними стояла хороша людина в усій красі. Хтонічне чудовисько з гебефренічними перепадами в настрої та з постійним браком закуски.
Субота чемно вклонився, не бажаючи заводити розмов. Хороша ж людина дядько Гена ще раз підняв руку, а разом з нею чомусь і ногу — треба думати, на знак глибокої пошани. Витримавши цю складну асану кілька секунд, він відновив статус-кво і, за давньою звичкою росіян-алконавтів, звернувся не до співрозмовників, а простісінько до Господа Бога як єдино здатного зрозуміти весь жар його грішної душі.
— Ані крихти з позавчорашнього ранку, — повідомив він просто в небеса, делікатно намагаючись дихати вбік.
— Ах, дядьку Гено, ви знову за своє,— насварила його Діана. — А даси вам грошей, то знову нап’єтесь і влаштуєте сеанс самоспалення.
— Ні синь порох! — твердо відповів сусід. — Ми не зороастрійці якісь і вже поготів не ламаїсти тибетського спрямування, лиш добрі християни.
— Ну гаразд уже, візьміть під ґанком чвертку. Але після того щоб не бешкетували!
Дядько Гена приклав руки до грудей у такому пристрасному пориві, що відразу стало ясно: швидше небо впаде на землю, ніж він стане бешкетувати.
Минувши хвіртку, Субота з Діаною вийшли з саду і опинилися на кривулястій сільській вулиці, вкритій вологою сіруватою багнюкою. Біля огорожі стояла машина Діани — старенька «Нексія»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.