Читати книгу - "Ангел пригляду"

Позаду залунало жадібне булькання, але озиратися було не варто: у хорошої людини свято життя, тож нехай собі.

Вони всілись у машину, Діана відпустила зчеплення. Колеса слабенького легковика важко перемелювали розмоклий від талого снігу ґрунт. Майнув наостанок і зник за голими деревами маленький, неправдоподібно виразний силует дядька Гени, і «Нексія» викотилася на путівець.

Думки Суботи були сумні. Навколо божевільня: з одного боку архангели й жовтоокі демони, апокаліпсис і Армагеддон, з другого — дядько Гена зі своєю пляшкою… Чи в цьому й полягає апокаліпсис, просто він чогось не розуміє?

— Це експеримент, — раптом сказала Діана.

— Що експеримент?

— Дядько Гена — експеримент. Виводимо нову породу людей.

Він подивився на неї з подивом — жартує? Але обличчя дівчини було непроникне, руки спокійно лежали на кермі.

— У нас ця порода вже багато століть існує, алкоголікус вульгаріс зветься, — Субота відчув легке роздратування.

— Це не те, нова сходинка, — заперечила Діана. — Дядько Гена живе на самому спиртному, більше нічого. Енергія, споживана безпосередньо, так би мовити, суцільне ян.

— Отруйне ян?

— То вже таке…

Субота засовався на сидінні, згадав, що й він, бувало, на самому лише ян жив цілими днями.

— І давно він так?

— Третій місяць.

— А не помре?

— Хто ж йому дозволить, — вона різко вивернула кермо, об’їхала глибокий рівчак, повний талої води. — Екологічні проблеми ведуть просто до катастрофи планетарного масштабу: глобальне забруднення, брак харчів, інфекційні хвороби, що виходять із-під контролю. А такі, як дядько Гена, здатні виживати в будь-яких умовах.

— Як ті таргани?

— Це нова вершина роду людського, — сухо сказала вона, не прийнявши жарт.

— Він же нічого не тямить! — занервував Субота: схоже, справа серйозніша, ніж йому здавалося.

— А навіщо? Головне — жити й розмножуватися. Ген алкоголізації має стати домінантним і стійко передаватись у спадок…

— Можна подумати, він зараз не передається.

Вона, витримавши паузу, продовжила.

— Створення майбутньої людини почнеться з Росії. Це велика честь, про яку здогадувалися ваші пророки, кажучи про особливу місію російського народу.

Субота мовчав, спантеличений. Що ж то за місія — алкоголіки, які провадять тарганяче життя? А може, він спить?

Обережно глипнув на Діану і раптом помітив усмішку в кутику рота. Вона підморгнула.

— Знущаєшся?! — розлютився Субота.

— Треба ж відвернути тебе від важких думок.

— Зупини машину! — рішуче зажадав він.

— Припини!

— Зупини…

Вона пригальмувала на узбіччі. Він відчинив дверцята, вийшов, постояв, дивлячись у сіре порожнє поле. Діана нечутно підійшла ззаду, поклала руки на плечі. Він обурено скинув їх, обернувся. Обличчя було похмурим.

— Тобі це видається смішним? — сказав він похмуро. — Російський п’яниця як неандерталець, з якого почнеться нова цивілізація… Ах, як дотепно, по-новому, свіжо!

Діана криво посміхнулася.

— Мабуть, — промовила вона після паузи. — Не смішно, не дотепно, а головне, неправдоподібно. Ніякої нової людини тут ніколи не з’явиться. На цій землі,— вона гидливо тупнула ніжкою по багнюці,— догниває тупикова гілка еволюції. Це не неандертальці, це парантропи, псевдолюди, їхнє єдине завдання — якомога швидше вимерти.

— Припини, — розлютився він. — Не хочу я цього слухати! Суцільна мізантропія…

— По-твоєму, це неправда?

— Так, неправда.

— То російський народ — вершина еволюції? Він помовчав, збираючись із думками.

— Цей нещасний народ неосвічений, дикий і вкрай озлоблений. Він тішиться з чужого лиха, зневажає чужі досягнення, йому добре, коли іншим погано. І це ще не межа, з кожним новим поколінням він дичавіє дедалі більше. Ні культура, ні цивілізація, ні релігія не втримують його від занепаду, не здатні втримати… Але цей народ, до якого я належу, — частина людства, він входить у всесвітню сім’ю народів і дещо таки означає в цій сім’ї. У кожному поколінні тут народжуються незвичайні люди: від геніїв фізики до геніїв літератури, від великих спортсменів до великих гуманістів. Тут повнісінько негідників, але є й святі. Навіть в останнього алкоголіка тече кров його великих предків, навіть у цього нещасного дядька Гени є щось добре й гарне. Треба тільки не лінуватись і побачити. Але нікому це не треба. Бо легше скинути термоядерну бомбу, ніж дістатися до глибинної суті людини.

— Тих, хто намагався дістатися, давно поховали… — безжально відрізала вона. — І тебе поховають, Субото. Ти станеш жертвою свого м’якосердя… точніше — дурощів. Але вперед. Одного я не розумію: чому ти давно цього не зробив? Хоча здогадуюсь. Часу не вистачало, зайнятий був — пив безпробудно…

Він відвернувся. Сказати не було чого. Тисячі людей до нього тут пили, може, й мільйони — а все тому, що неможливо не пити людині з розумом і талантом. Не питимеш — до сорока років западеш у параною, зарубають сокирою або джипом задавлять, а водій навіть не вийде подивитися, копнути тіло, тому що в нього термінові справи, він поспішає, йому ніколи. Не можна не пити, але й це не рятує. Яка, власне, різниця: померти при здоровому глузді й тверезій пам’яті чи в алкогольній безтямі? І так і сяк однаково — проживеш свій короткий вік дарма. Ні, відповісти на це питання неможливо, ось він і не відповідав.

— Що ж до глобальних проблем, то повторюю: у кожного народу свій термін, — сказала Діана вже м’якше. — Цей термін він може розтягти або скоротити. Але термін твого народу добігає кінця, ти вже пробач. І саме тому тут розташована штаб-квартира князя, тому тут ховається Дій — адже жодна глобальна руїна без нього не обходиться. Людям здається, що будь-яку справу можна переробити — все обнулити й почати заново. Тільки життя не можна ані обнулити, ані почати заново — ні людське, ні цілого народу. У твого народу термін сплинув, повір. А зло він творить просто за інерцією і до лиходійств влади тулиться не з садизму, а зі зрозумілого бажання бути з сильними. Зло стало для нього повсякденням, нормою. І тому ніхто в усьому світі за твій народ не заступиться…

— Крім мене, — сказав Субота.

— Та годі тобі! — вона скривилася. — Хочеш сказати, що любиш співвітчизників?

Субота затнувся.

— Люблю? Не знаю… ні, мабуть. Але я їх жалію!

— І знову брехня. Ти жалієш не народ, а конкретних людей. Пам’ятаєш, скільки праведників можуть урятувати місто? А ваших праведників виганяють у чужі краї, звідти голос народу майже не чути.