Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Ваш чоловік не прийде? — коротко запитав Тарас.

— Він у відрядженні, просив вибачити йому, — відповіла Дарія Йосипівна.

— Мамо, він не у відрядженні, просто не вважає, що це якась проблема, — нервово перервав матір Гриць.

Дарія Йосипівна незадоволено нахмурилась.

— А ти як вважаєш: є якась проблема? — звернувся Тарас до Гриця.

— Я хочу одружитися з вашою донькою, бо кохаю її. Не думаю, що це проблема, — Гриць підняв очі на Тараса.

— А може, вартувало би спершу одружитись, а потому дітей заводити? — втрутилася бабця Софія.

— Ми зі свого боку допоможемо всім, нехай Галочка не турбується, що вона залишиться сама, — відгукнулася Дарія Йосипівна.

— А де ви збираєтеся жити? — запитав Гриця Тарас.

— Можна у нас. У нас місця вдосталь, — із готовністю відгукнулася Дарія Йосипівна.

— У нас теж місця не бракує,◦— сказала бабця Софія.

— Ми будемо жити окремо, — відповів Гриць. — Батько має для мене помешкання в новобудові, яку він нещодавно здав. Чотирикімнатне.

— А не важко вам буде з дитиною і без бабусі? — засумнівалася Дарія Йосипівна.

— Ти зможеш відвідувати нас, мамо, — повернувся до неї Гриць. — І ми матимемо няню.

Розмова не клеїлась. Усі сиділи, втупившись поперед себе, і намагалися знайти спільну тему для обговорення. Та поговорити відверто про те, що хвилювало всіх насправді, так ніхто й не наважився.

Дарія Йосипівна переживала через раптове відчуження сина, через те, що довідалася про вагітність Галини не від нього, а від бабці Софії, яка запросила її на сьогоднішню сімейну раду. Бабця Софія спостерігала за Дарією Йосипівною і розуміла, що вони ніколи не знайдуть спільної мови, що ця жінка звикла вважати сина своєю власністю і буде щосили намагатися не допустити нікого в його життя. А особливо — майбутню дружину. Галині доведеться вести важку боротьбу за Гриця, і починати найкраще просто зараз, поки стосунки їхні ще не сформувалися.

Після того, як усі розійшлися, Галина сказала бабці:

— Даремно ти так поквапилася. Виявилося, що я помилилась. У мене просто була затримка. Щойно, поки ми говорили, почалися місячні.

До казарм зі своїми солдатами у Відні Вільгельм їхав «штадт-банкою», тобто трамваєм. Вийшов біля Південного вокзалу, а тоді покрокував у своїй новенькій військовій формі через парк Марії-Терезії до масивних будівель із червоної цегли з критими колонадами, де можна було проводити навчання навіть під час дощу. На велике подвір’я з квітниками і травниками заходили українські рекрути, злякано озираючись на всі боки, — мабуть, усе тут здавалося їм надто великим, чистим і охайним після запорошеного подвір’я з гравієм десь у Дрогобичі чи в Стрию. Ще у трамваї Вільгельм помітив одного з них — свого майбутнього денщика Івана, з яким доля пов’яже його на ціле життя. Вони пройдуть разом одну війну, перебудуть і другу: Вільгельм — у Відні, а Іван — у Ґраці, де здобуде університетський диплом. А потім Іван як кмітливий у житейських питаннях селянський син устигне вчасно виїхати з Австрії до Швайцарії, де влаштується вчителем латини в гімназії та до кінця життя надсилатиме Вільгельмові до радянського Львова невеличкі суми у валюті. Саме ті регулярні валютні перекази наштовхнуть Вільгельма на думку започаткувати «власний бізнес», як він гордо називатиме свої дрібні торгові операції з місцевими фарцівниками. На це, крім бабциних заробітків кравчині, вони й житимуть.

А того дня, 12 червня 1915 року, Вільгельм спершу довго спостерігав у трамваї за вродливим юнаком із інтелігентним виразом обличчя, потому підказав йому дорогу до казарми, а познайомилися вони вже аж під час представлення Вільгельма його роті.

— Ви мобілізований чи рекрутований? — запитав Івана при вході до казарм набундючений фельдфебель в австрійському мундурі урядника: зі золотим коміром, із трьома золотими розетками й орденом Франца-Йозефа на грудях, із пирогом зі широкими золотими нашивками на голові та при шаблі збоку.

Фельдфебель розмовляв із усіма рекрутами німецькою, не турбуючись, чи розуміють його ці здебільшого селянські діти з глухих сіл віддалених закутків імперії.

Іван не став демонструвати набундюченому фельдфебелеві свою бездоганну німецьку, а просто тицьнув йому під носа папір, який тримав напоготові. Фельдфебель кинув оком у запис і скомандував:

— Блок сім, партер праворуч.

Іван схопив папірець і побіг шукати свій блок. Точніше, спочатку він помчав до канцелярії, де залагодив усі необхідні формальності, потому його завели до складу, щоби він вибрав собі обмундирування. Хлопцеві, котрий звик носити одні черевики на пару з братом, не вірилося, що все це тепер належить йому: пальто, яке він називав мантлею, дві пари черевиків — командні та навчальні, парадний мундир, який солдати, не перекладаючи, називали «вафенрок», і мундир для навчання («екзерцирки»), дві пари білизни, шапка та парадне чако, солом’яний сінник і коц на ліжко. Своє цивільне вбрання Іван мусив одразу