Читати книгу - "П’ятий номер"

– Потрібна тобі та випивачка? Здоров’я стратиш.

– Через це й трачу, що нема чого випить, – так само протягло сказав Шкалик.

– А получка коли?

– Ще три дні чекать, а позичати ніхто не хоче.

– Чого ж не хоче, Тимохо?

– Бо не всігда оддаю я, от чого.

– Скільки тобі дати, Тимохо?

Шкалик заворушився. Подивився недовірливо, але за хвилю знову зробився наче гриб.

– То скільки тобі дати?

– А коли не віддам я, Миколо? – глухо сказав Шкалик. – Ти ж бо такий, що тобі не можна не віддавать.

– Це ти правильно сказав, – Микола витяг цигару й собі і закурив. – А може, я хочу, щоб ти відробив мені ті гроші.

– Хату собі хочеш ставить?

– Для чого мені хата? – засміявся неголосно Микола. – Хата в мене є. Інакше мені відробиш…

Шкалик подивився на нього уважно.

– Вікна Горбатому треба побить, – чвиркнув Микола слиною.

– Зараз?

– Не, чого зараз? Завтра поб’єш. І то, знаєш, коли? В дев’ять вечора.

– Я хлопців своїх пошлю.

– А вони мовчать уміють, Тимохо?

– Як могила, – видихнув гаряче повітря Шкалик.

– Я тобі дам за це на півлітру. Тільки не камінням тра бить, сам знаєш, діти там, нещастя може получиться.

– Палками поб’ють.

– Оце саме те. І не пізніше, як я сказав.

– Чого тобі так?

– А того, що я сам тоді в них сидітиму. А за хлопцями твоїми й поженуся. Хай не бояться.

– Та вони не бояться, – хихикнув Шкалик. – Чорта лисого їх хтось зловить!

– Ну, тоді хай Горбатий женеться, – сказав Микола й поліз у кишеню. Вийняв з гаманця двадцять п’ятку й подав.

– Може, ще чого треба, Миколо? – віддано спитав Шкалик.

– Жінці своїй про це не кажи! Позичив, мовляв, та й годі!

– Таж не дурний я, їй-богу!

– Через це й веду з тобою цей уговор.

– Може, ми разом цю півлітру й роздавим?

– З жінкою роздави. Вона в тебе така, що не відсува.

– А не відсува.

Микола встав, а Шкалика ніби водою з ганку змило – вже бовванів аж коло хвіртки. В прочілі своїх дверей з’явилася опасиста постать дочки божевільного.

– Гуляєте, дядю?

– Таж гуляю, – засміявся Микола.

– Мені про вас сьодня таке сказали…

– Що ж про мене могли сказать? – засвітив він у сутіні зубами.

– Що ви начебто клинці до Піддубної підбиваєте. А що, вам тьоті мало?

– Пащекувата ти, – трохи невдоволено озвався Микола.

– Та вже така вдалась.

– Ну, і хто це тобі такого намолов?

– Таж тьотя. Приходила до матері і плакала.

– Сьогодні приходила?

– А то ж коли?

Він пішов, може, трохи надуміру швидко, хоч любив завжди ходити неквапом, а в дверях вдоволено засяяло широке і задоволене лице.

– Ти йому сказала? – трохи перестрашено обізвалася з темені жінка божевільного.

– А чого б то я йому не мала сказати? – весело відгукнулася дочка. – Ото в них зараз там весело буде!

Вони сиділи, освітлені блідим світлом від 15-ватової лампочки, на столі стояла картопля, смажена печінка, порізана