Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

святом, здавалось, що він от-от буде плакати од насолоди і щастя. Мої товариші – поет Микола Болящий і поет-реформатор Грицько Довгоніс сіли, насурмонивши брови, серйозно вдивляючись в холодець, мовби в ньому було сховано якийсь чудодійний талісман, або таємницю їх особистого життя, і в їх очах горіли вогники упевненості, що та таємниця буде знайдена іменно тут, на дні тарілки з холодцем. Дами їли теж мовчки; їх рожеві підфарбовані обличчя були покриті дрібними краплинами поту, вони раз у раз утирали їх білими, з червоними ініціалами хусточками. Голова «Просвіти» Хведір Володимирович не жував холодець, як то робили всі інші, а ковтав його, мов устриці, разом з кусенями пирога з капустою, кривився, кашляв і глухо мугикав: «У! Який хрін міцний!..» Белетрист Патріотченко, публіцист Шолудивенко й артист Товстопупенко дружно плямкали губами, смоктали маслаки, спльовували в тарілки, потопаючи в насолоді. Дружина була вже напідпитку. Вона сиділа, одкинувшись на спинку дзиґлика, прикладала хусточку до сухих очей, дивлячись на вогник лампади і, тяжко зідхаючи, намагалась заплакати. Це не виходило в неї. Згодом почали балакати, спочатку несміливо, мляво, але потім, як випили по скілька чарок, заговорили всі разом, мов гуси на току з просом. Про мене згадували тільки тоді, як випивали по чарці, та й то мовби не з щирого серця, а так, ніби вони хотіли цим зробити приємність не мені, винуватцю цієї тризни, а моїй дружині, навіть більше, здавалось, що вони були вдячні мені за те, що я вмер. Дружина хитала вдячно головою, втирала очи й випивала з ними чарку вишняку. Але я постеріг, що вона сьогодні була якоюсь незвичайною; перш за все здавалась значно молодшою, потім дуже вже часто кидала свій гарний погляд на Грицька Довгоноса. Такими поглядами вона мене не дуже пестила. Я їх бачив лічені рази, та й то на початку нашого сумісного життя. З іншими гостями вона була тільки привітна.

Микола Болящий читав свою останню віршу, що по розміру була довга, мов киргизька верства, і коротка по змісту, мов німецька цаля; читав з великим захопленням, але, здавалось, його ніхто не слухав, тільки панотець, що сидів на моїм місці і їв смаженину з таким захопленням, як Болящий читав віршу, – раз у раз спиняв поета на словах «взагалі», «навіть», «чекать», «єднать» й інших, прохаючи пояснення «що сіє означає в переводі на шевченковський язик». І ось саме в той час, як Микола Болящий літав десь високо в блакитних просторах і розбивав «мисливими крилами срібні хмари», раптом підвівся голова «Просвіти» Хведір Володимирович і поважним голосом запропонував гостям вислухати його рукопис на тему «Уход за канарейками». У кімнаті залунало «Просимо, просимо!» Болящий спинився, люто знизав очима Хведора Володимировича й ніяково сів на стілець; він хотів щось сказати, але йому перехопило горло і він, махнувши рукою, забігав по столу очима, шукаючи пляшку з самогонкою.

Читання скінчилось обмороком моєї дружини. До неї підскочив Грицько Довгоніс, обережно взяв її на руки і з виглядом голодного хижака з смачною здобиччю – поніс до спочивальні. Я хотів було вмішатись в цю неприємну для мене справу, але мене раптом якась сила витиснула з кімнати на двір і я вмент опинився коло якоїсь залізної брами з бляхою вгорі: «Без дзвінка не ввіходить». Далі стояло ще якесь слово, але воно було викреслене й його ніяк не можна було прочитати; проте, як добре придивитись, перші три літери можна було розібрати: вони складали «Соб». Але це, розуміється, мені нічого не казало.

Отож, щоб не опинитись в якомусь неприємнім становищі, я почав уважно розглядати браму та мур: чи нема, мовляв, ще яких спостережень. Виявилось, що нема. Була тільки та бляха з написом та висів поіржавлений телепень до дзвоника.

Я подзвонив і став спиною до брами (я вже мав вигляд людини). Перед мене розстелялась безкрая пустеля без жадної ознаки життя, не було навіть рослини: гола, як черінь. Од брами починались (а може, й кінчались) скілька великих і малих шляхів, що тікали віялом геть у степ і щезали в ньому.

На середнім шляху раптом десь взялась старезна бабуня і швидкою ходою пішла сюди, до брами.

В брамі зашкряботів ключ, повагом прочинилась хвіртка на ланцюжку, і перед мене з’явився сивий дідок з великою в’язкою ключів коло широкого ремінного пояса.

– Ви хто такі та й звідкіль? – неприязно спитав дідок.

– Я Ївга з Горбова, панотчику! – попередила мене бабуня, яка була вже тутеньки й стояла побіч мене з ціпком у руках. Я постановив підождати.

– Жуки… Виблі… Горбов… Так, знаю. Коли вмерла?

– Вчора, надвечір…

– Гаразд. Які ж ти заслуги принесла нам з того світу?

– Я стара дівка, панотчику.

– Це не заслуга.

– Як-то так – не заслуга! – нагострилась бабуня.

– Авжеж ні.

– Та ви ж слухайте краще. Я стара дівка… Прожила на світі дев’ять десятків і два роки і прийшла до вас такою, як народила мати…

– Тобто?

– Не розумієте! Ну, от, прожила я на світі дев’ять десятків і два роки і не знала зовсім мужчини… Вмерла незайманою, чесною!.. Тепер розумієте?

– Розумію. Тільки… гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка… Мабуть, треба спитать у Бога… гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю… А ти хто такий? – звернувся він до мене.

– Малорос.

– Таких не знаю.

– Ну, українець.