Читати книгу - "Багряний рейд"

Фраза ледь не зірвалася з Зозулиних вуст.

Та Майя стрималася, проковтнула її. Якісь слова все одно потрібні. Добираючи їх, вона взяла другу ложку, вклала обидві в одну руку, стуливши денце до денця, кілька разів труснула, дослухаючись до звуку — так ярмаркові ложкарі грають на дерев’яних ложках, вона не раз бачила. У неї виходив не музичний звук, а якесь кухонне брязкання.

— Ми обидві знаємо, Галю: твій син не був партизанським зв’язковим, — мовила нарешті.

Гляділа повз відвідувачку, через її голову. Очі вперлися в портрет Сталіна, вирізаний з газети й забраний у простеньку дерев’яну рамку. Майя відвела їх, погляд заковзав по голій стіні. Дивитись на Галину не хотіла.

— Це знаю я, — погодилась та. — Тобі звідки відомо?

— Не забувай, де я служила за німців.

— У комендатурі. Там що, були списки підлітків, котрі числися партизанськими зв’язковими?

Майя зітхнула.

— Якби списки вів хтось інший, Галю, твого сина забрали б до Німеччини. Ти забула, до речі, хто робив усе можливе, аби наших хлопців та дівчат не гнали на роботи в рейх?

— Їх гнали. Ловили на облавах і гнали. Минулого літа Пилип ледь вискочив.

— Не ледь вискочив, — тут Зозуля не стрималася. — Його лапнув Дмитро Вознюк, поліцай, наш, із Королівки. Його тоді перевели до Макарова, задіяли в облаві. Дав знати мені, я доклала зусиль, твого хлопця відпустили. Більше не виходив не те що за межі села — з двору надовго не відлучався. Це, до речі, про партизанського зв’язкового.

— Добре, кланяюся тобі низенько. Тоді врятувала. Порятуй і тепер. По селах іде мобілізація, сама знаєш. Заховати Пилипа в погріб не можу, бо знайдуть і назвуть дезертиром. Учасник підпільного руху, сухоти в нього. Не можна на фронт.

— Бога ти не боїшся, Галю.

— Відколи ти така набожна стала, Майко? — визвірилася жінка.

— Здоровий твій Пилип. Нема в нього сухот. Тому не гріши, не наклич хворобу.

— Ти лікар? Звідки тобі знати?

— Аби діагноз був справжній, ти б не шукала різних довідок і не приносила б викуп.

Галина змовчала — крити справді нічим. На очі навернулися сльози.

— Майко, будь людиною. Кому краще від того, як мого сина вб’ють на війні? Він тут за два роки під німцями стільки натерпівся, всякого набачився. Ми всі намучилися, ось тільки жити починаємо.

Щось за рік ніяк не почнемо.

Це Майя так само промовила подумки. Рішуче відсунула цукор та ложки на край столу.

— Не знаю, як треба робити. Юрко сказав тобі нести викуп?

— Він звелів принести тобі сюди цукор і цінності.

— Знав про твої срібні ложки?

— Я виміняла їх у Макарові за картоплю. Одна дамочка принесла, з евакуйованих. Ну, — Галина запнулася, відразу виправилася, — з тих, київських, відселених. Каже — артистка, співала в офіцерському казино. Барахло залишив залицяльник, пан німецький офіцер. Потім, на допиті, нашим уже сказала — інтелігентний чоловік, культурний. Її відправили з Києва за цю, як її… пропаганду. Назвала фашиста культурним, так вона пояснила.

— З якого дива тобі сповідалася?

— Бо’йо’зна, — знизала плечима Галина. — Поговорити хотіла. Сльозу з мене вибивала, мо’. Аби пожаліла її.

— Та бачу, пожаліла. Вициганила крадене столове срібло.

— Дамочка не крала!

— Не дамочка. Пан німецький офіцер. Він оці ложки з собою привіз? — Майя нахилилася через стіл. — Такі цінності масово здавали єврейські родини за наказом окупаційної влади. Потім євреїв розстріляли. Пізніше — викопали з могил, аби спалити трупи. Сліди замітали.

— До чого…

— До того! — Майя стукнула долонею по столу. — Хочеш, доведу тобі, що на твоїх ложках кров людська? Тобі все одно, до тебе вони прийшли через треті руки. Але тепер ти принесла їх мені і думаєш — я така дурна й жадібна, що візьму їх та їстиму вдома кашу.

Галина вже встигла опанувати себе, знову визвірилася.

— Ти мене тут не совісти, дівко. Ще раз тобі кажу: маєш питання — став своєму дільничному. Звідки він узнав про оці мої скарби? Так то його робота — всюди носа пхати. Він звелів принести добро тобі. А ти мовчки візьмеш і зробиш, як треба. Бери. Не викаблучуйся. Теж мені, дівиця цнотлива, курка нетовкана. Бери, сказала!

Маленький кабінет гойднувся.

Прикривши рукою очі, Майя посиділа трохи мовчки, поки світ довкола заспокоївся, набув звичної стійкості.

— Принести мені, значить, — мовила неголосно. — А він так і сказав — нести в контору? Аби всі бачили?