Читати книгу - "Багряний рейд"

— Тут же нема нікого. І хіба не всі…

— Цить! — перервала Зозуля. — Забирай все, неси назад. Треба буде — додому припреш. Нікому ані слова, ані півслова. Я сама розберуся, що, де, коли, від кого й за що брати. Йди, Галю, від гріха.

Остання фраза прозвучала мольбою.

День вимотав Гордієнка.

Зранку метнувся в райцентр, де дільничних зібрали, провели інструктаж, закликали бути пильними у зв’язку з позавчорашньою стріляниною на станції. Виступав більше Фомін, начальник міліції говорив мало, та й, виглядало, додати не було чого. Сам же капітан виглядав як ніколи втомленим, не говорив — промовляв однотонно, немов викладав підлеглим чергову інструкцію, яку порядок вимагає довести, та реальне життя не дозволяє виконувати. Наголошували на активізації в районі націоналістичних банд, котрі набагато небезпечніші за кримінальні групи. Відстрілювати військових і тероризувати місцеве населення — не мета Щербаня чи інших, подібних до нього розбійників. Озброєні бандерівські банди — все одно, що німецькі фашисти в нашому тилу.

Повернувшись у Королівку по обіді, дільничний переконався в правоті Фоміна, отримавши сигнал від шкільної прибиральниці. Завклубом їздив до Києва по якихось своїх справах, треба вже готувати перше після окупації святкування річниці революції. Чвертьстолітній ювілей пропустили, тепер двадцять сьомий рік мусить нагадати про всі перемоги й здобутки. Отож приїхав і займається поширенням ворожої пропаганди.

Вислухавши її, Гордієнко вирішив не обідати. Майя збиралася йому щось сказати, але Юрій відмахнувся: «Роби своє діло!» Завклубу Степанюка, короткозорого невисокого чоловіка в ще добротному та завжди акуратному довоєнному костюмі, перестрів у червоному куточку, де той займався зі шкільним хором, кахикнув, попросив сказати дітям, хай уже розходяться і вчать уроки. А коли вони вийшли, замкнув двері зсередини на клямку, смикнув, перевіряючи — міцно, кивнув чоловікові на стілець.

— Сядь.

— Що таке, Юрію Гри…

— Товариш молодший лейтенант! — гаркнув Гордієнко, відразу задаючи тон розмові. — Дивись, Степанюк, стану громадянином — усе, амба. Капут.

— Та я нічого не…

— Сядь, я сказав! — гримнув Юрій, і Степанюк опустив кощавий зад на розсохлий стілець, поправивши при цьому окуляри.

Легко взявши за спинку інший, Гордієнко примостився навпроти, осідлавши його.

— Ми тут, у селі, всі свої. Не хочу нічого виносити з хати, я не з таких. Нам жити разом, разом будувати мирне життя. Для чого сваритися, наживати ворогів. Згоден?

— Ми хіба вороги? Ворога ж вигнали, доблесна Червона армія…

— Замовкни. У нас розмова інтимна, я б так сказав. Бо ти дядько грамотний, сам усе розумієш. А чого не зрозумів — я тобі поясню. Розтлумачу. У нас тут із тобою профілактична бесіда. Потім розписку даси про нерозголошення. І ще один документик напишеш.

— Який документик? Що за розписка? Юрію… товаришу молодший лейтенант, ти здалеку заходиш.

— А ти, Степанюк, досі не второпав нічого?

У відповідь завклубом щиро замотав головою.

— Шия відвалиться, — зауважив Гордієнко.

— Так у чому справа?

Нервує, аж пара з маківки йде.

Готовий.

— Сьогодні ти поширив серед учителів чутку про зняття товариша Хрущова. Офіційно, в газетах, це не публікувалося. По радіо ніхто не говорив. Товариш Хрущов продовжує виконувати обов’язки на посаді секретаря ЦК компартії Радянської України. Хто тебе тягнув за язика, Степанюк? Може, намовив хто? Так ти скажи, розберемося.

Завклубом утиснувся в спинку стільця, ніби так можна було триматися від дільничного далі.

— Я не поширював чуток, — пробелькотів він. — Мене спитали колеги… наші товариші… запитали, як там Київ, що чути. Я розказав, що чути.

— Отже, таки поширював чутки, — підсумував Гордієнко. — Сам же щойно сказав.

— Та ні! Ми були на нараді, потім пішли в буфет. Доцент, лектор із відділу пропаганди при Укоопспілці, обмовилась: чула, що товариша Хрущова переведуть, на його місці буде товариш Жданов. Перекинулися ще парою слів на цю тему, більше не говорили. Я це саме нашим і передав. Розмови ходять… Вони ж ходять, товаришу дільничний.

Хитро примружившись, Гордієнко теж відкинувся на спинку стільця.

— Ти ще базарні плітки переказуй. Роти вам позашивати чи що? Нема такого покарання, не передбачає чинний кодекс. Зате є п’ять років за антирадянську пропаганду. Пощастить тобі, Степанюк, якщо цим терміном відбудешся.

— Та за що!

— Поширення наперед брехливої інформації, — розвів руками дільничний. — Ми ж не про все поговорили. Тобто, ти мені не все до кінця розказав. Як прізвище доцента?

— Навроцька.

— Звати як?

— Марта.

— По батькові?

— Львівна.

— Я так розумію, повернулася в Київ із евакуації?