Читати книгу - "Багряний рейд"

— Ніби.

— Ніби?

— Точно. Так точно, повернулася з евакуації.

— І чим же твоя Навроцька Марта Львівна пояснювала нібито переведення товариша Хрущова з України?

Степанюк хотів відповісти, уже навіть відкрив рот, але Гордієнко не дав цього зробити, випалив одним подихом:

— Єврейка Навроцька радіє з того, що антисеміта Хрущова карають переведенням з посади. Знаєш, хто звинувачує радянську владу та її керівників на місцях у антисемітських проявах? Ворожа пропаганда. Не німецька агентура, у Гітлера самого рило в пуху, скільки єврейського населення знищено окупантами — ти краще за мене знаєш. А я, товаришу Степанюк, знаю кількох людей, щоправда, безпартійних, які в часи окупації переховували євреїв. Ризикуючи власним життям, між іншим. Хіба може радянська влада сприяти антисемітським проявам після такого, коли ми всі дружно засуджуємо злочини німецьких фашистів? Але ні, націоналістичне охвістя у своїх листівках подає нашу владу брехливо, лише в чорному світлі. Мовляв, комуністична верхівка — всі суцільно бюрократи бездушні, народ експлуатують, тому вони знищують усіх довкола. Хіба зараз ти не заплутався, скажи?

— Нічого вже не розумію, — пробелькотів Степанюк.

— Отож, — переможно мовив дільничний. — Чутки пускають у нестійке середовище передусім сіоністські елементи. З ними заодно так звані українські націоналісти. Хоча… чому так звані… Їхня спільна мета — дискредитація органів радянської влади, відданих партії діячів. Сам же партійний, хіба ні?

— Партійний.

— Маєш щось проти громадян єврейської нації?

— Та ні.

— Чому повірив, що товариш Хрущов сприяє антисемітським проявам?

— Я не повірив!

— Але повернувся з Києва в село і тут же повідав те, у що не повірив, місцевій, так би мовити, інтелігенції. Може, в тебе десь бандерівські листівки заховані? Ця братія тут активничає тепер.

— Нічого в мене нема! У що ти мене втягуєш, товаришу Гордієнко!

Обурення й переляк змішалися докупи, перехлюпували через край.

Степанюк підскочив, кулаки судомно стиснулися.

Дільничний теж неквапом, по-хазяйськи підвівся.

— Ти своїм дурним язиком сам себе затягнув у болото. І подякуй, що далі мене вся ця дурня й маячня не піде. Більше про таке не говоритимеш. Хто з місцевих надто зацікавиться, питатиме, не заспокоїться — до мене пришлеш. Я проведу політичну інформацію для тих, кому зведень Совінформбюро[25] мало. Це зрозумів.

— Да…

— Да?

— Так точно! — це прозвучало дуже кумедно.

— Побачимо. Аби я побачив, що ти, Степанюк, усе зрозумів правильно, напишеш мені пояснювальну записку. Ну, не зовсім аж так записку… Отож, зараз підемо до мене. Там видам тобі аркуш. Вкажеш, від кого почув брехливу інформацію. Ти ж не сам придумав? Ось і вкажеш: громадянка Навроцька, Марта Львівна, такого-то числа, там-то, за таких-то обставин… Засудиш її, окремо це зазначиш. Я дам твоєму сигналу хід. Усе, з тебе всі підозри знімаються. Науку матимеш надовго.

— Але ж…

— Що? — у голосі Гордієнка брязнув метал. — Я погано пояснив?

— Та ніби все правильно. Тільки ж… Донос, виходить так…

— Сигнал про поширення ворожої пропаганди — донос? Тепер я нічого не розумію.

Знявши окуляри, Степанюк, сопучи, протер скельця манжетом сорочки. Начепивши назад на ніс, нервовим жестом потер перенісся.

— Мені все ясно.

— Коли так — гайда. Бач, я тобі не ворог. Інакше ти б уже в Макарові все пояснював. Іншим людям, в інших кабінетах.

Майя зварила борщу, для навару вкинувши туди трохи американської тушонки, яку десь роздобув Гордієнко.

Поки вечеряв, вона мовчала. Сама вже встигла, звикла не чекати його, сиділа за столом навпроти й дивилася, як мужчина орудує ложкою. Їв він без помітного апетиту, швидше виконував необхідний сакральний ритуал, без якого неможливо відбути кожен наступний прожитий день. Втомлені люди не переймаються смаком їжі, це Майя не раз відчувала на собі.

Відсунувши порожній полумисок та акуратно зібравши пучками пальців зі столу крихти хліба, Гордієнко вкинув до рота і їх, широко всміхнувся, крекнув:

— Добре.

— Добре то й добре. — Зозуля прибрала від нього посуд, відсунула на край столу. — Тоді, може, поговоримо?

— Поговоримо, — сито кивнув Юрій. — Якщо ти про розпис, так…

— Ні. Це окремо. Хоча насправді йдеться про наші стосунки.

— О! А чого раптом? Хіба тобі ще щось не ясно? Я ж ніби хочу разом жить. Триматися треба один за одного. Сім’я, діти…