Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

громадянські і політичні права[157], то п. 1 ч. 2 цього Пакту покладає на кожну державу-учасницю цього Пакту обов’язок поважати і забезпечувати всім особам, що знаходяться у межах території і під юрисдикцією держави, права, що визнаються цим Пактом. Держави-учасниці прийняли на себе також зобов’язання здійснити законодавчі та інші заходи, які є необхідними для реалізації прав, передбачених названим Пактом. Україна такі заходи здійснила, визнавши міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України дала Верховна Рада, частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції), та надавши при правозастосуванні перевагу таким міжнародним договорам перед національними законами (ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України»). Отже, положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права прямо регулюють публічні відносини, що є предметом міжнародного публічного права. Із положень цього Пакту непрямо випливають і висновком від попереднього правового явища (обов'язків України перед іншими державами-учасницями Пакту) до наступного виявляються правові норми, які логічно закріплені в названих положеннях і які регулюють відносини між державою (Україною) та людиною (громадянином). Причому, Україна ратифікувала Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, яким встановлено механізм захисту прав, встановлених цим Пактом. Отже, посилання громадянина (іншої особи) у спорі з державою (Україною) на положення названого Пакту є доречним, а вітчизняні суди мають застосовувати ці положення при прийнятті рішень як частину національного законодавства.

У численних конвенціях Міжнародної організації праці містяться посилання на те, що відповідна конвенція застосовується через законодавство (мається на увазі національне). За наявності цитованих вище положень ст. 9 Конституції України і ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України» посилання наведеного змісту в конвенціях не перешкоджають безпосередньому застосуванню положень Конвенції, які набрали чинності стосовно України, до відносин між державою, з одного боку, та працівниками, роботодавцями, організаціями працівників та роботодавців — з іншого. Крім застереження, про яке вище йшлося, у конвенціях Міжнародної організації праці містяться і більш конкретні положення, які передбачають врегулювання актами національного законодавства внутрішньодержавних відносин. Так, ст. 7 Конвенції про безпеку і гігієну праці у сільському господарстві[158] встановлює, що з метою реалізації національної політики, що відповідає цій Конвенції, національне законодавство має передбачати певні обов’язки роботодавців. До встановлення національним законодавством відповідних обов’язків роботодавців положення ст. 7 названої Конвенції можуть застосовуватись до внутрішньодержавних відносин в частині, в якій ці обов’язки визначаються цією статтею. Національне законодавство може конкретизувати положення ст. 7 названої Конвенції. Але і без такої конкретизації ці положення підлягають застосуванню до відносин між державою, з одного боку, та працівниками, роботодавцями, організаціями працівників, організаціями роботодавців, — з іншого.

Далі, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою, можуть безпосередньо регулювати відносини між суб’єктами приватного права. Зокрема, численні положення конвенцій Міжнародної організації праці безпосередньо поширюються на правовідносини між працівниками, з одного боку, і роботодавцями — з іншого, між організаціями працівників, з одного боку, і організаціями роботодавців — з іншого.

Отже, є підстави для твердження про те, що міжнародні договори, якими формулюються норми міжнародного публічного права, що регулюють відносини між Україною-державою, що є учасницею відповідних міжнародних договорів, з одного боку, та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів і міжнародними організаціями з приводу прав людини, мають тлумачитись у такий спосіб, що вони регулюють також відносини між Україною (державою) та її громадянами (у відповідній частині — з іноземцями та особами без громадянства), і навіть відносини приватного характеру, що зазвичай регулюються шляхом правотворчої діяльності державних органів. Навіть у випадках, коли міжнародними договорами чітко встановлено, що певні права та обов’язки осіб мають бути передбачені актами національного законодавства, положення міжнародних договорів підлягають прямому застосуванню як до публічно-правових, так і до приватно-правових відносин, оскільки міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України надано Верховною Радою, відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства України.

3. Більшість нормативно-правових актів мають комплексний характер, встановлюють норми різних галузей права. Така правотворча практика набула значного поширення. З часом стали прийматись комплексні кодифіковані законодавчі акти (Кодекс законів про працю, Господарський кодекс, Сімейний кодекс тощо). Колізії між правовими нормами, що встановлені таким нормативно-правовими актами, та іншими правовими нормами, вирішуються за загальними правилами правозастосування. Та обставина, що вони встановлені комплексними нормативно-правовими актами, в будь-який спосіб не впливає на вирішення зазначених колізій.

4. Нарешті, слід враховувати і ту обставину, що є такі правові норми, галузеву належність яких визначити неможливо. Йдеться, зокрема про позовну давність. Відомо, що цей інститут в Україні, як і в більшості інших країн, визнається інститутом матеріального права. Є, однак, і такі країни, в яких правові норми, що встановлюють позовну давність, визнаються процесуальними. Мабуть, під впливом законодавчої та правозастосовної практики цих країн та з урахуванням нерозвиненості адміністративного права як галузі матеріального права строки, в межах яких здійснюється захист суб’єктивних прав, були встановлені в Кодексі адміністративного судочинства як строки звернення до адміністративного суду (ст. 99). Разом з тим законодавець чітко відділив правові норми про строки звернення до адміністративного суду та про наслідки пропуску цих строків (ст. 99, 100 КАС) від правил про процесуальні строки (ст. 101) та про їх обчислення, поновлення та продовження (ст. 102, 103 КАС).

На межі процесуального і матеріального права знаходяться правові норми, що визначають правовий режим аналогії закону і права, тому такі правові норми закріплюються не тільки в процесуальних кодексах (ч. 8 ст. 8 ЦПК; ч. 7 ст. 9 КАС), а і в Цивільному кодексі (ст. 8).

Правові норми, що визначають способи захисту прав судом, включаються і до кодексів, що визнаються законодавчими актами матеріального права (ст. 16 ЦК; ст. 20 ГК; ст. 18 СК; ст. 152 ЗК), і до Цивільного процесуального кодексу (ст. 4). Необхідності в таких повторах не було б, якби було кращим розуміння того, що із положень, які закріплюють правові норми певної галузевої належності, випливають і за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки при тлумаченні виявляються правові норми, які логічно закріплюються в цих же положеннях.