Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Але ж ми не в Африці! — поквапливо сказав Том.

— Ні… Ні… — відповів кузен Бенедикт. — А тим часом дотепер учені зустрічали войовничих термітів та їхні поселення лише на Африканському континенті. Ох вже ці мандрівники! Вони не вміють бачити. Втім, тим приємніше. Я вже знайшов муху цеце в Америці! Моя слава ще більше зросте завдяки тому, що я перший знайшов на американському континенті войовничих термітів. Який матеріал для сенсаційної статті! Що там стаття — для товстого тому із вкладними аркушами таблиць та кольоровими малюнками! Увесь вчений світ Європи буде вражений.

Звісно, кузен Бенедикт і не підозрював гіркої правди. Бідолаха-вчений та його супутники, крім Діка та старого Тома, як і слід було сподіватися, все ще вірили, що вони в Америці.

Мали би статися інші, незрівнянно важливіші події, щоб вивести їх з омани.

Йшла вже дев’ята година вечора, коли кузен Бенедикт скінчив свою промову. Чи помітив він, що більшість слухачів, які лежали у глиняних чарунках, заснули під його ентомологічні міркування? Навряд чи. Проте кузенові Бенедиктові й не потрібні були слухачі. Він говорив для себе. Дік Сенд більше не ставив йому запитань і лежав не рухаючись, хоча й не спав. Геркулес боровся зі сном довше за інших, проте невдовзі втома зімкнула його очі, він заснув і вже нічого не чув.

Кузен Бенедикт ще якийсь час просторікував. Але, нарешті, його самого почала долати дрімота, і він вмостився в комірці верхнього ярусу, яку облюбував для себе.

У термітнику запанувала тиша, а за глиняними його стінами й досі вирувала буря, гуркотів грім і спалахували блискавки. Ніщо, здавалося, не вказувало на те, що гроза наближається до краю.

Ліхтар погасили. Всередині конуса все поринуло в темряву. Стомлені подорожани міцно спали. Одному лише Діку Сенду, незважаючи на велику втому, було не до сну. Турботи не давали йому спокою. Він усе думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. З катастрофою «Пілігрима» їхні жорстокі випробування не скінчилися. Інші, жахливіші страждання чекають на них, якщо вони потраплять до рук тубільців.

Але як уникнути цієї небезпеки, найстрашнішої зі всіх, що загрожували маленькому загону на шляху до берега океану? Безсумнівно, Герріс і Негоро з хижим наміром завели мандрівників у нетрі Анголи. Але що замислив негідник португалець? До кого й за що відчував таку чорну ненависть? Юнак переконував себе, що Негоро ненавидить лише його одного. Ще і ще раз він перебирав у пам’яті всі події, якими ознаменувалося плавання «Пілігрима»: зустріч із судном, що потрапило у катастрофу, порятунок негрів, полювання на кита, загибель капітана Гуля й усіх матросів… Дік Сенд згадав, як він, п’ятнадцятирічний юнак, повинен був прийняти командування судном, на якому невдовзі через злочинні махінації Негоро не виявилося ані компаса, ані лага; згадалося йому, як у суперечці з Негоро він своєю владою, владою капітана, примусив його підкоритися, пригрозивши мерзотнику закувати його в кайдани або всадити йому кулю в чоло. Ось лише чому він не зробив цього? Якби він тоді ж покінчив із Негоро й викинув його труп за борт, не було б цих жахливих катастроф…

Картини пережитого лиха змінювали одна одну. Він згадав катастрофу «Пілігрима». Згадав, як з’явився зрадник Герріс і як оманлива Болівія поступово й з повною очевидністю перетворилася на Анголу, страшну Анголу, з її вбивчими лихоманками, дикими звірами й людьми, які були небезпечніші за звірів! Чи вдасться маленькому загону уникнути зіткнення з тими й іншими на шляху до океану? Чи вдасться йому, Діку, здійснити свій план — дістатися морського берега на плоту річкою, яку він сподівався знайти? Чи буде цей спосіб пересування менш стомлюючим і безпечнішим, ніж піший похід?

Дік гнав від себе сумніви. Він знав, що ані Джек, ані місіс Уелдон не витримають нового переходу в сто миль цією негостинною країною серед постійної небезпеки.

«Яке щастя, — думав він, — що місіс Уелдон та інші не підозрюють, яке небезпечне наше становище! Тільки старий Том і я знаємо, що Негоро завів корабель до берегів Африки, а його спільник Герріс заманив нас у глиб Анголи!»

Чийсь подих відчув на своєму чолі Дік Сенд. Ніжна рука обперлася об його плече. Схвильований голос, перервавши його важкі думки, прошепотів йому на вухо: — Я все знаю, мій бідолашний Діку! Але Господь може врятувати нас. Нехай буде воля його!

Дік Сенд не зміг вимовити жодного слова у відповідь на це несподіване зізнання. Проте місіс Уелдон і не чекала на відповідь. Вона повернулася на своє місце поруч із маленьким Джеком; юнак не наважився затримувати її. Отже, місіс Уелдон все знала…

Очевидно, події останніх днів посіяли в її голові сумніви, і одного слова «Африка», вимовленого кузеном Бенедиктом, було достатньо, аби ці сумніви перетворилися на впевненість.

«Місіс Уелдон все знає! — казав сам до себе Дік Сенд. — Що ж, мабуть, це на краще. Вона не втрачає бадьорості духу — виходить, мені й поготів не можна впадати у відчай!»

Тепер Дік із нетерпінням чекав світанку. Щойно займеться зоря, він вирушить на розвідку в околиці селища термітів і розшукає річку, якою маленький загін дістанеться берегів Атлантичного океану. У Діка було передчуття, що така річка протікає десь неподалік. Тепер найважливіше було уникнути зустрічі з тубільцями — Герріс і Негоро, можливо, вже спрямували їх по слідах мандрівників.

До світанку було ще далеко. Жоден промінь світла не проникав усередину конуса. Гуркотіння грому, яке глухо долинало крізь товсті стіни, свідчило про те, що гроза все ще не вщухає. Прислухавшись, Дік розрізнив шум безупинної зливи. Проте важкі краплі падали не на тверду землю, а у воду. Дік зробив із цього висновок, що вся рівнина затоплена.

Було близько одинадцятої вечора. Дік Сенд відчув, що якесь заціпеніння, провісник міцного сну, опановує ним. Що