Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

— Нє, ти це не так сказав, ти це сказав, бо я попросила.

— Маленька…

— Невже ти думаєш, що я така дурна? да?

— Ляня, я тебе люблю.

— Не любиш…

… пауза; лежимо, мовчки слухаємо тишу, шум за вікном, хоча там, мабуть, і нічого не шумить, лише поодинокі звуки далеких машин чи випадкові викрики на нічній Київській. Озивається телефон; точно мати, думаю про себе. Ляня пропонує підняти слухавку, каже, може, це Риня, може, в нього щось сталося. У нього нічого не сталося. Бо це не Риня. Ляня каже, що до першої їй треба повернутися, я сказала мамці, що піду на скачки на «Оріон», а вони закінчуються о пів на першу. Здається, Ляня дрімає. Несподівано чуємо гуркіт, насторожуюся, бо відчиняються вхідні двері, потім пирскає дівочий голос, за ним лунає сміх і чути Риню. У нашу кімнату вривається смуга коридорного світла. Риня голосно співає:

Ой на ліжку перина, на перині Марина, на Марині Миколай, йому, Боже, помагай!

Капуста кричить: народ, вставай! Ляня протирає сонні очі й невинним, тихим голосом каже: при–ду–рки. Поспіхом одягаємося й виходимо до них на кухню. Капуста сидить у Рині на колінах, і вони цілуються. Хочу вина, каже Іра, ану, Толян, наливай Ляні. Ми сідаємо за стіл, Ляня дивиться на годинник і каже, пора йти. Іра й Риня затримують її, підеш потім, нічого не станеться, якщо на годину прийдеш пізніше, Толян тебе відведе, не переживай. Випиваємо. Капуста пиляє Риню за те, що той, поц останній, за місяць жодного разу не подзвонив. Риня усміхається й мені підморгує. Ляня підквакує, що всі мужики чьмошні. Бабйо заводиться й стає революційним. Толян, може підемо покуримо, каже Риня, а вони собі хай потриндять. Мовчки потягую цигарку й думаю, що мені робити з Лянею, як із нею бути далі. Після перекуру Ляня знову вилуплюється на годинник і підводиться, аби здиміти. її ніхто не може втримати, в неї наче падає планка й вона зациклилася на запитаннях, що скаже матір, чи буде сварити. Ми підводимося, прощаємося й виходимо.

Ніч густа, тиха, тепла. Нічого не видно. Йдемо повз мій будинок, під'їзд, біля якого на лаві спить п'яненьке тіло. Я тримаю Ляню за руку, вона мовчазна й трішки напружена, шось собі, мабуть, кілішкує, бо час від часу кИ–дає на мене нетерплячий погляд і відвертається. Пірнаємо в цілковиту темряву, окутану деревами, крізь крони яких не проникає навіть блиск зірок. Густим коридором під аркою гілля й листя прямуємо навпростець через Б#м до її будинку. Ляня важко зітхає. Повітря пах–не вологою та каналізацією. Я кажу: напевно, буде дощ. Раптом і справді гримить, зривається вітер, сполохане листя шумить. Несподівано небо пронизує тріщина блискавки, за нею інша. По руці вдаряють кілька важких краплин. І — починається злива. Ляня насторожується, притискається до мене й запитує, що будемо робити. Сміюся, відповідаю: нічьо. Метрів за тридцять перед нами з веселим галасом пробігає четверо наших ровесників, накривши голови куртками, вони несуться вниз по вулиці в бік Чалдаєва й зникають. Відчуваю, як краплини пробиваються крізь товщу листя над нами і все частіше падають мені на плечі, футболка невдовзі стає мокра. Ля–ня каже, треба кудись заховатися. Обіймаю її й сміюся, що дощ теплий. Через п'ять–десять хвилин ми вже мокрі до трусів. У тебе хтось був? — несподівано запитує Ляня, і я розумію, що вона має на увазі (мабуть, Капуста їй розтринділа, що бачила мене біля озера з донецькою дівахою). Пауза. Да, відповідаю знехотя. Ляня замовкає й починає ридати. Ми зупиняємося, я обіймаю її й гладжу по голові, а вона, занурившись обличчям у мене, ридає ще дужче. її мокре волосся збивається в пасма, по ньому стікають дощові краплини. Ляня підводить голову й дивиться так, наче від мене залежить її подальше життя. Толя, пошепки каже, ми будемо разом? Пауза. Я цілую її в кумедні, заплакані оченята й відповідаю «да». Повертаюся, ніби мішком прибитий, на душі галімо; чьо я їй брешу?

Виїжджаємо з вечірнього Тернополя на чернівецьку трасу двома колимагами: на білій «трійці», яку веде Діма Дефіцит, і на вишневій «дев'ятці», за кермом якої знайомий штемп зі Східного, який згодився нам допомогти — зробити повне Дахау лохам із села Дружба. Нас їде десятеро: я, Дефіцит, малий Машталір, Риня і Коновал — у першій машині, наші другани зі Східного — в наступній. Проїжджаємо Березовицю(Селище поблизу Тернополя на чернівецькому шосе) у містечку Залізничників(Частина Березовиці) «дев'ятку» зупиняє фараон, хвилин десять довелося потратити на тьорки з ним), а потім селища Мишковиче й Микулинці(Селища між Тернополем і Теребовлею). Пацани, каже Коновал, уявляєте, як ті лохи говорять: «чьмо» вони вимовляють як «чмо», а «чювак» як «чувак», от бичяри… Ха, ха, ха, регочемо. У Дружбу зарулюємо, коли на вулиці темно. Де їх шукати? — дивиться на мене малий Машталір. Не знаю, нада подумати. Де в них той йобаний клуб? — запитує Риня. Он там, показує Коновал. Ми тихенько під'їжджаємо, зупиняємося на віддалі, глушимо двигуни й прислухаємося до навколишніх звуків. Біля входу до клубу — темнота, хоч вибий око. От плуги, лампочку навіть не можуть вкрутити, каже Дефіцит. Але там відчувається метушня, ми придивляємося уважніше, чуємо тиху музику, розмови й легкий дівочий сміх. Вирішуємо під'їхати ближче. Ну шо, пацани, бриєм? — говорить Риня, і ми виходимо з колимаг. Відкриваємо багажники, дістаємо біти, дерев'яні саморобні дубін–ки, а Діма хвалиться, що у свого старого позичив велику киянку, класна штука, пацани, особливо добре виходить по голові. Тихо, ти! — сичить Риня. Боже, допоможи, шепотом каже Бодьо Машталір і цілує маленький нагрудний хрестик. — Міша, це ти? — каже один із лохів, які сидять під клубом.

— Я, на хуй, я, — відповідає йому Дефіцит. Ми підбігаємо до клубного входу