Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пацики, Анатолій Дністровий 📚 - Українською

Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пацики" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 100
Перейти на сторінку:
й помічаємо, що в темряві на лавці тусується приблизно п'ять селюків, а в них на руках їхні подруги. Вони курять, слухають «Ласковый май» і розмовляють.

— Вали сучяр! — кричить один із пациків, які їхали за нами у «дев'ятці».

Гуп! Гоп!

— А–а–а!!!

— Люди!!! Гуп!!!

— Не треба, я прошу вас, не треба!!!

— Закрий їбало, чювирло! Гуп!

— Мій тато вас всіх повбиває! — каже плаксивий голос.

— Мовчи сука, бо вб'ю! — кричу переляканій курці й дубінкою заряджаю їй по балді, вона скрякує й перевалюється за лавку в кущі. Несподівано з темряви вибігає озвірілий лох і кидається на Дефіцита, але той встигає киянкою влупити його по шиї, бик падає з криками на землю, вхопившись руками за горло. Метрів за шість від мене Коновал сумлінно валить нерухоме тіло ногами й погрожує, що всіх тут заасфальтує. Я помічаю, як на лаві сидить зашугана самотня вівця, тримає на руках магнітофон. «Ласковый май» продовжує грати. Бєлиє рози, нахуй! З усієї сили б'ю дубінкою по магнітофону, вона верещить, кидає його, музика зупиняється, за секунду зривається й дьору. Дожени ту пизду! — кричить Риня до Дефіцита. Кобіта тікає, як ненормальна, я зупиняю Діму, кажу, ти її вже не доженеш. Пацани пробивають лохів на котли, бабки. Шо за хуйню вони носять, каже незадоволено Коновал і викидає допотопний електронний годинник, який скинув із лежачого дауна. Всьо, пацани, звалюємо, кричить Риня. Ми підбігаємо до калимаг, сідаємо. Вирулюємо на трасу й повертаємо в бік Тернополя. Регочемо й розказуємо, хто як кого колошматив. Красіво, щасливо каже Дефіцит і вмикає четверту передачу. Що з того, думаю про себе, били не тих, кого треба. Газу, Діма, газу! — кричить веселий Машталір. У цей час пацани на «дев'ятці» нас обганяють і вириваються вперед. Вони шо, з копит зійшли? — запитує Риня, ану, Діма, дай копоті! Дефіцит натискає на газ, і ми ідемо швидше. Газу! Газу! — кричить Бодьо. «Дев'ятка», мабуть, не чекала, що ми її наздоженемо, а тому знову виривається вперед, і ми її більше не бачимо. Газу, газу! — кричить малий Машталір. Дефіцит нервується, бо не може обігнати мудака на голубому «москвичі–комбі». По зустрічній смузі якраз пролітає ціла купа фур із причепами, і ми не можемо піти на обгін. Ці мутанти вже, мабуть, у Микулинцях, каже Риня. Да, вони відірвалися, відповідає Діма. Пауза. Хвилин десять ідемо мовчки, кожен думає про своє. Я забув вам, пацани, сказати, каже малий Машталір, учора я дзвонив до Петра Григоровича і пропонував йому їхати з нами у Дружбу, жлобів мочити, знаєте, шо він мені сказав? Шо? — насторожуємося ми. Він сказав, шо на таку фігню не має часу. Так і сказав? — дивиться на нього шокований Риня. Да, так і сказав. Коновал злобно фиркає. Більше з цим підаром ми справ мати не будемо, каже Риня. Хуй йому в сраку, лось хитрожопий. Пауза. Я давно бачив, уклинююся в розмову, шо він мутний штемп, всьо собі кілішкує, знає, з ким вигідно, а з ким нє. Та пішов він нахуй, каже Бодьо, колись, вівцю, поламаю, бля, хай тільки під руку попадеться. Пауза. Від згадки про Петра Григоровича в мене пропадає настрій, думаю про той мутняк, який був (?) у нього з Лянею.

— Цей лох, пацани, до Ляні клеївся, — кажу хриплим голосом.

— Да? — пожвавлюється Риня. — Так давай цього підара законтачим!

— Це було ше до мене; бля, я б його, пацани, порвав, його мордочку хитру, бля, пописав би…

— Нічьо, — каже малий Машталір, — рано чи пізно ми всі питання… — бах — хлопає руками. Заїжджаємо в Мишковичче. Риня каже: Діма, не газуй, тут можуть мєнти стояти. У центрі селища помічаємо вишневу «дев'ятку», пацани стоять біля машини й курять. Шось ви відстаєте, підколюють нас, коли ми зупиняємося біля них. Повертаємося в Тернопіль разом. Машталір і Коновал решту дороги говорять про бокс, Бодьо каже, що зараз місяць–другий відпочине, а потім знову за роботу. Я неуважно їх слухаю, згадую Ляню. Риня дивиться на мене й сміється: думаєш про неї? Від його слів здригаюся і ніби приходжу до тями. Звідки він знає?

11

Може, я все не так роблю? Може, я надто сильно на тебе насідаю? Ти мені скажи, я… я… може, й справді я не помічаю за собою, що від тебе надто багато хочу, каже вона й сідає

навпроти за кухонний стіл. Мовчу, не хочу перебивати, бо якшо переб'єш — її знову прорве, а мені всю цю туфту слухати ще раз — ломи. Тебе не було вдома три дні, зітхає вона, я вже не знала навіть, що думати, передзвонила до всіх твоїх друзів, ніхто нічого не знає, ніхто тебе не бачив, брешуть — і не заїкаються, Господи, що я тільки не передумала… хотіла дзвонити в міліцію, в лікарні, в морги, думала дзвонити в медвитверезник, я навіть знайшла (вичислила — як ти кажеш) телефон Ляні і дзвонила їй, бідолашна за тебе також сильно переживала… Господи, це така гарна дівчина… і чому ти не з нею? Вона просто золотце, таке симпатичне дитятко, воно, як почуло, що тебе нема, аж мало не плакало; Ляня казала мені, що тебе дуже любить, а ти… ти навіть до неї не дзвониш… пауза; тебе не було вдома три дні, ТРИ ДНІ… ти хоч це розумієш? — дивиться на мене незрозумілим поглядом, такого її погляду я ще не бачив. Позіхаю. Пауза. Мати просить, аби більше ніколи не йшов з дому. Мовчу, бо не знаю, як буде далі. Дзвонить Риня, каже, що всі наші збираються біля столика в дворі, кинемо картішки на копійчину, «храп» або «буру». Да, да, я прийду, відповідаю йому. Мати уважно на мене дивиться, ніздрі поволі роздуваються, значить, вона гнівається, й раптом — справді — прискіпливо запитує «знову колеги?». Усміхаюся, бо її поведінку знаю наперед,

1 ... 68 69 70 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пацики, Анатолій Дністровий» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пацики, Анатолій Дністровий"