Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Накінець уда­ло­ся мені нак­ло­ни­ти йо­го до то­го, що­би вий­шов. Ішов не­пев­ним кро­ком за мною до своєї кімна­ти, кот­ру я йо­му са­ма відчи­ни­ла, а ко­ли я хотіла вже на­зад вер­та­ти­ся, взяв обидві ру­ки між свої до­лоні і ди­вив­ся мені дов­го мовч­ки в ли­це.

- Як ви страш­но змарніли! - ска­зав лед­ве чут­но, і йо­го досі сухі очі ста­ли вогкі. - Ви до­дер­жа­ли сло­ва!

Я усміхну­ла­ся сум­но, здвиг­нув­ши мовч­ки пле­чи­ма, і відвер­ну­ла від йо­го пог­ляд, кот­рий за­тем­нив­ся слізьми.

Він се замітив.

- Одинокий то­ва­ри­шу мій! - ска­зав і стис­нув мою ру­ку по-му­жеськи. - Відки брав ти си­лу, хто до­дав тобі її і хто до­дасть на бу­ду­че?

Ці нем­ногі сло­ва, вис­ка­зані з ве­ли­кою щирістю, сло­ва, яких я не чу­ла за цілий важ­кий час від ніко­го, зво­ру­ши­ли ме­не так гли­бо­ко, що я, ос­лаб­ле­на і зде­нер­во­ва­на до край­ності, не мог­ла опер­ти­ся сильно­му жа­лю і, відвер­нув­ши ли­це від йо­го, спер­ла чо­ло об двері і зап­ла­ка­ла ти­хим, не­чут­ним пла­чем. Я чу­ла­ся та­кою опу­ще­ною, та­кою оси­ротілою, що бу­ла би най­рад­ше пок­ла­ла­ся з по­мер­шою ра­зом у до­мо­ви­ну, щоб зас­ну­ти тим вічним ти­хим сном, кот­рий не має ні мрій, ні обуд­жен­ня і не знає го­ря жит­тя.

- Ідіть ви спо­чи­ти! - про­сив він здав­ле­ним го­ло­сом. - Вам тре­ба більше відпо­чин­ку, як мені. З вас ста­ла ли­ше тінь, і бу­ло би прос­то не совісно, ко­ли б я, а ще над­то як лікар, глядів спокійно, як ви нап­ру­жуєте свої аж до край­ності зу­житі си­ли і дальше. До­сить вже по­жерт­ву­ван­ня, ви да­ли нам більше, ніж ми ма­ли пра­во жа­да­ти від вас.

Я хотіла йо­му пе­рер­ва­ти, але він не до­пус­тив ме­не до сло­ва.

- Ні, ні, не кажіть ані сло­ва! - про­сив він. - Ваш виг­ляд свідчить мені аж над­то доб­ре, з яким по­жерт­ву­ван­ням і з якою щирістю та лю­бов'ю об­хо­ди­ли ви мою матір до послідньої хви­ли­ни її жит­тя. Будьте пе­ре­ко­нані, що моїм пер­шим обов'язком бу­де віддя­чи­тись вам за все. А те­пер ідіть, доб­ра ди­ти­но! На­беріть тро­хи си­ли, а мені скажіть, до чо­го маю бра­ти­ся на­сам­пе­ред; я пос­лу­хаю вас.

- Я ска­жу аж пізніше, - відповіла я. - Ви за­над­то втом­лені, щоб мог­ли бра­ти­ся в сій хви­лині за яку-не­будь спра­ву! Ляж­те, в ме­не є знай­омі, є Ок­са­на і її доб­рий батько.

Але він не слу­хав. Взяв ме­не за ру­ку і відвів на си­лу до моєї кімна­ти, вго­во­рю­ючи в ме­не, що не є та­кий втом­ле­ний, як я ду­маю, або як, мо­же, виг­ля­дає. Що ля­же тоді, як я спічну до­волі і змо­жу са­ма од­на зас­ту­пи­ти йо­го до­ма; не­хай йо­му повірю.

І я му­си­ла повіри­ти йо­му - і він не ля­гав…

Блудила я, мов ма­ра, по кімна­тах у довгій жалібній сукні, ля­ка­ла­ся са­ма сво­го блідо­го, схуд­ло­го виг­ля­ду, а ко­ли по­мер­ша ле­жа­ла хви­ли­на­ми са­ма, тяг­ну­ло ме­не на си­лу до неї, і я ки­да­ла­ся мовч­ки на її хо­лод­ну грудь і, заг­ре­бав­ши об­лич­чя, тут же ле­жа­ла не­ру­хо­мо.

Таку вже бог до­лю дав, що тра­чу всіх до­ро­гих мені лю­дей.

І я пла­ка­ла ти­хим, гірким сміхом…

Хвилинами не хотіла я в те віри­ти, що во­на вже не жи­ве! Се ж бу­ло не­мож­ли­ве, що її вже не бу­де ніко­ли, що ус­та її не за­го­во­рять до ме­не, ру­ка її не пог­ла­дить мо­го во­лос­ся, і во­на не при­гор­не ме­не до се­бе ніко­ли, ніко­ли! Що відте­пер не по­жу­риться моєю до­лею ніхто на світі…

Крок за кро­ком сну­ва­ла­ся за мною ме­жи всіма чу­жи­ми і «сво­яка­ми» її улюб­ле­на со­ба­ка з сум­ни­ми очи­ма і вниз спу­ще­ною го­ло­вою.

Я бо­яла­ся тих «сво­яків», їх пог­ля­ди суп­ро­вод­жа­ли ме­не не­ус­тан­но і, зда­ва­ло­ся, в од­но го­во­ри­ли; «Те­пер ти мо­жеш собі вже йти. Те­пер вже ми тут, во­на не пот­ре­бує те­пер жод­ної то­ва­риш­ки». Ди­ви­ли­ся за всім, що я бра­ла до рук, ку­ди що пос­та­ви­ла і ку­ди хо­ди­ла. Лиш він один доб­рий для ме­не. Го­во­рить по-щи­ро­му, мов із сест­рою, ра­диться у всім і, як мені ви­диться, за­чи­нив би їм усім най­рад­ше пе­ред но­сом двері.

Коли зак­ри­ва­ли до­мо­ви­ну, я не тя­ми­ла­ся з ша­ле­ної роз­пу­ки, скри­ча­ла, мов бо­жевільна, і зомліла. Це прос­ти­ли во­ни (сво­яки) мені, «ком­паньйонці» (го­во­ри­ла мені Ок­са­на). Од­нак що син по­мер­шої вхо­пив ме­не як­раз тоді під ру­ки і май­же на ру­ках виніс із кімна­ти, не прос­ти­ли мені. Так са­мо не прос­ти­ли мені сього, що й Оря­дин, кот­рий був при тій сцені (прий­шов на по­хо­рон), хотів мені та­кож по­мог­ти, і ли­ше Мар­ко не до­пус­тив йо­го. От­же, бу­ли на­раз «два ли­царі», як глу­ми­ли­ся. А вже прос­то загніва­ли­ся, ко­ли довіда­ли­ся про послідню во­лю по­мер­шої. Їм не за­пи­са­ла во­на нічо­го. Все при­па­ло си­нові, а мно­го ре­чей веліла да­ти мені, між іншим і срібла. Далі бу­ло її ба­жан­ням, щоб я меш­ка­ла до­ти в приз­на­ченій нею для ме­не кімнаті (в тій самій, що ма­ла досі) її до­му, до­ки або не схо­чу са­ма вип­ро­ва­ди­ти­ся, або її син не вис­ту­пить із служ­би ма­ри­нарської, не обійме сам за­ря­ду [117] до­му або не про­дасть йо­го. За те ма­ла я удер­жу­ва­ти по­ря­док у домі, зай­ма­ти­ся йо­го ви­най­омом і т. д. Во­ни ка­зи­ли­ся з лю­тості за та­ку «несп­ра­вед­ливість» і за­яв­ля­ли пізніше свої мислі зовсім од­вер­то пе­ред Ок­са­ною і дру­ги­ми мені і по­мершій при­хильни­ми знай­оми­ми, а особ­ли­во пе­ред Ок­са­ною, щоб во­на до­нес­ла те все мені і Мар­кові. Мар­кові, пев­но, лис­том, бо в два дні по по­хо­роні від'їхав.

Тут (го­во­ри­ли) не хо­дить ніко­му о тих кілька без­вартісних ре­чей; без них жи­ли, сла­ви­ти бо­га, стільки ча­су та бу­дуть жи­ти і далі. Але се все є лиш «ду­же комічне» і од­ним до­ка­зом більше; що з небіжкою годі бу­ло справді жи­ти. Впрочім, хто схо­че при­ся­га­ти­ся, що по­мер­ша жа­да­ла в послідніх хви­ли­нах сво­го жит­тя па­пе­ру і олівця? Чи бу­ло ко­му вільно до неї вхо­ди­ти? Впрочім, в те ніхто вже не хо­че вхо­ди­ти, бо як то ка­же якась німецька по-сло­ви­ця: «Nicht ist so fe­in ges­pon­nen, dab nicht ka­me an das Licht der Son­ne», [118] але на го­ло­ву та­кож не впав ніхто. Або то­та «ком­паньйон­ка»! Чо­го по­во­ди­ла­ся во­на так, як­би по­мер­ша бу­ла її ма­ти або па­ра до неї! Ад­же ма­ла якихсь сво­яків, і то, як зна­ли з ду­же пев­но­го