Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 97
Перейти на сторінку:
з отупінням. Я ро­зуміла йо­го жаль, і мені ви­да­ло­ся ду­же не­ро­зум­ним пе­ре­ри­ва­ти прав­де­и­ий сму­ток йо­го яки­мись потіша­ючи­ми фра­за­ми; оче­вид­но, йо­го страш­но боліло, що не міг бу­ти сам при ній хоч би і го­ди­ну під час цілої її ко­рот­кої, але тяж­кої не­ду­ги і не був при ній в її ос­танніх хви­ли­нах…

Накінець уда­ло­ся мені нак­ло­ни­ти йо­го до то­го, що­би вий­шов. Ішов не­пев­ним кро­ком за мною до своєї кімна­ти, кот­ру я йо­му са­ма відчи­ни­ла, а ко­ли я хотіла вже на­зад вер­та­ти­ся, взяв обидві ру­ки між свої до­лоні і ди­вив­ся мені дов­го мовч­ки в ли­це.


- Як ви страш­но змарніли! - ска­зав лед­ве чут­но, і йо­го досі сухі очі ста­ли вогкі. - Ви до­дер­жа­ли сло­ва!


Я усміхну­ла­ся сум­но, здвиг­нув­ши мовч­ки пле­чи­ма, і відвер­ну­ла від йо­го пог­ляд, кот­рий за­тем­нив­ся слізьми.


Він се замітив.


- Одинокий то­ва­ри­шу мій! - ска­зав і стис­нув мою ру­ку по-му­жеськи. - Відки брав ти си­лу, хто до­дав тобі її і хто до­дасть на бу­ду­че?


Ці нем­ногі сло­ва, вис­ка­зані з ве­ли­кою щирістю, сло­ва, яких я не чу­ла за цілий важ­кий час від ніко­го, зво­ру­ши­ли ме­не так гли­бо­ко, що я, ос­лаб­ле­на і зде­нер­во­ва­на до край­ності, не мог­ла опер­ти­ся сильно­му жа­лю і, відвер­нув­ши ли­це від йо­го, спер­ла чо­ло об двері і зап­ла­ка­ла ти­хим, не­чут­ним пла­чем. Я чу­ла­ся та­кою опу­ще­ною, та­кою оси­ротілою, що бу­ла би най­рад­ше пок­ла­ла­ся з по­мер­шою ра­зом у до­мо­ви­ну, щоб зас­ну­ти тим вічним ти­хим сном, кот­рий не має ні мрій, ні обуд­жен­ня і не знає го­ря жит­тя.


- Ідіть ви спо­чи­ти! - про­сив він здав­ле­ним го­ло­сом. - Вам тре­ба більше відпо­чин­ку, як мені. З вас ста­ла ли­ше тінь, і бу­ло би прос­то не совісно, ко­ли б я, а ще над­то як лікар, глядів спокійно, як ви нап­ру­жуєте свої аж до край­ності зу­житі си­ли і дальше. До­сить вже по­жерт­ву­ван­ня, ви да­ли нам більше, ніж ми ма­ли пра­во жа­да­ти від вас.


Я хотіла йо­му пе­рер­ва­ти, але він не до­пус­тив ме­не до сло­ва.


- Ні, ні, не кажіть ані сло­ва! - про­сив він. - Ваш виг­ляд свідчить мені аж над­то доб­ре, з яким по­жерт­ву­ван­ням і з якою щирістю та лю­бов'ю об­хо­ди­ли ви мою матір до послідньої хви­ли­ни її жит­тя. Будьте пе­ре­ко­нані, що моїм пер­шим обов'язком бу­де віддя­чи­тись вам за все. А те­пер ідіть, доб­ра ди­ти­но! На­беріть тро­хи си­ли, а мені скажіть, до чо­го маю бра­ти­ся на­сам­пе­ред; я пос­лу­хаю вас.


- Я ска­жу аж пізніше, - відповіла я. - Ви за­над­то втом­лені, щоб мог­ли бра­ти­ся в сій хви­лині за яку-не­будь спра­ву! Ляж­те, в ме­не є знай­омі, є Ок­са­на і її доб­рий батько.


Але він не слу­хав. Взяв ме­не за ру­ку і відвів на си­лу до моєї кімна­ти, вго­во­рю­ючи в ме­не, що не є та­кий втом­ле­ний, як я ду­маю, або як, мо­же, виг­ля­дає. Що ля­же тоді, як я спічну до­волі і змо­жу са­ма од­на зас­ту­пи­ти йо­го до­ма; не­хай йо­му повірю.


І я му­си­ла повіри­ти йо­му - і він не ля­гав…


Блудила я, мов ма­ра, по кімна­тах у довгій жалібній сукні, ля­ка­ла­ся са­ма сво­го блідо­го, схуд­ло­го виг­ля­ду, а ко­ли по­мер­ша ле­жа­ла хви­ли­на­ми са­ма, тяг­ну­ло ме­не на си­лу до неї, і я ки­да­ла­ся мовч­ки на її хо­лод­ну грудь і, заг­ре­бав­ши об­лич­чя, тут же ле­жа­ла не­ру­хо­мо.


Таку вже бог до­лю дав, що тра­чу всіх до­ро­гих мені лю­дей.


І я пла­ка­ла ти­хим, гірким сміхом…


Хвилинами не хотіла я в те віри­ти, що во­на вже не жи­ве! Се ж бу­ло не­мож­ли­ве, що її вже не бу­де ніко­ли, що ус­та її не за­го­во­рять до ме­не, ру­ка її не пог­ла­дить мо­го во­лос­ся, і во­на не при­гор­не ме­не до се­бе ніко­ли, ніко­ли! Що відте­пер не по­жу­риться моєю до­лею ніхто на світі…


Крок за кро­ком сну­ва­ла­ся за мною ме­жи всіма чу­жи­ми і «сво­яка­ми» її улюб­ле­на со­ба­ка з сум­ни­ми очи­ма і вниз спу­ще­ною го­ло­вою.


Я бо­яла­ся тих «сво­яків», їх пог­ля­ди суп­ро­вод­жа­ли ме­не не­ус­тан­но і, зда­ва­ло­ся, в од­но го­во­ри­ли; «Те­пер ти мо­жеш собі вже йти. Те­пер вже ми тут, во­на не пот­ре­бує те­пер жод­ної то­ва­риш­ки». Ди­ви­ли­ся за всім, що я бра­ла до рук, ку­ди що пос­та­ви­ла і ку­ди хо­ди­ла. Лиш він один доб­рий для ме­не. Го­во­рить по-щи­ро­му, мов із сест­рою, ра­диться у всім і, як мені ви­диться, за­чи­нив би їм усім най­рад­ше пе­ред но­сом двері.


Коли зак­ри­ва­ли до­мо­ви­ну, я не тя­ми­ла­ся з ша­ле­ної роз­пу­ки, скри­ча­ла, мов бо­жевільна, і зомліла. Це прос­ти­ли во­ни (сво­яки) мені, «ком­паньйонці» (го­во­ри­ла мені Ок­са­на). Од­нак що син по­мер­шої вхо­пив ме­не як­раз тоді під ру­ки і май­же на ру­ках виніс із кімна­ти, не прос­ти­ли мені. Так са­мо не прос­ти­ли мені сього, що й Оря­дин, кот­рий був при тій сцені (прий­шов на по­хо­рон), хотів мені та­кож по­мог­ти, і ли­ше Мар­ко не до­пус­тив йо­го. От­же, бу­ли на­раз «два ли­царі», як глу­ми­ли­ся. А вже прос­то загніва­ли­ся, ко­ли довіда­ли­ся про послідню во­лю по­мер­шої. Їм не за­пи­са­ла во­на нічо­го. Все при­па­ло си­нові, а мно­го ре­чей веліла да­ти мені, між іншим і срібла. Далі бу­ло її ба­жан­ням, щоб я меш­ка­ла до­ти в приз­на­ченій нею для ме­не кімнаті (в тій самій, що ма­ла досі) її до­му, до­ки або не схо­чу са­ма вип­ро­ва­ди­ти­ся, або її син не вис­ту­пить із служ­би ма­ри­нарської, не обійме сам за­ря­ду [117] до­му або не про­дасть йо­го. За те ма­ла я удер­жу­ва­ти по­ря­док у домі, зай­ма­ти­ся йо­го ви­най­омом і т. д. Во­ни ка­зи­ли­ся з лю­тості за та­ку «несп­ра­вед­ливість» і за­яв­ля­ли пізніше свої мислі зовсім од­вер­то пе­ред Ок­са­ною і дру­ги­ми мені і по­мершій при­хильни­ми знай­оми­ми, а особ­ли­во пе­ред Ок­са­ною, щоб во­на до­нес­ла те все мені і Мар­кові. Мар­кові, пев­но, лис­том, бо в два дні по по­хо­роні від'їхав.


Тут (го­во­ри­ли) не хо­дить ніко­му о тих кілька без­вартісних ре­чей; без них жи­ли, сла­ви­ти бо­га, стільки ча­су та бу­дуть жи­ти і далі. Але се все є лиш «ду­же комічне» і од­ним до­ка­зом більше; що з небіжкою годі бу­ло справді жи­ти. Впрочім, хто схо­че при­ся­га­ти­ся, що по­мер­ша жа­да­ла в послідніх хви­ли­нах сво­го жит­тя па­пе­ру і олівця? Чи бу­ло ко­му вільно до неї вхо­ди­ти? Впрочім, в те ніхто вже не хо­че вхо­ди­ти, бо як то ка­же якась німецька по-сло­ви­ця: «Nicht ist so fe­in ges­pon­nen, dab nicht ka­me an das Licht der Son­ne», [118] але на го­ло­ву та­кож не впав ніхто. Або то­та «ком­паньйон­ка»! Чо­го по­во­ди­ла­ся во­на так, як­би по­мер­ша бу­ла її ма­ти або па­ра до неї! Ад­же ма­ла якихсь сво­яків, і то, як зна­ли з ду­же пев­но­го

1 ... 67 68 69 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"