Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

— Мені треба. У мене побачення, — захотілося чимось дошкулити його.

 — А, ну йди, — він знову виглядав цілковито байдужим і спокійним, наче й не було того спалаху гніву. Розлютився, бо я заглянула у його блокнот, а на те, що в мене може бути особисте життя, йому наплювати. Ну й нехай. 

Я голосно грюкнула дверима і пішла.

***

Старий парк над річкою зустрів мене ароматом груш-дичок та в'язкою, розжареною  на сонці тишею. Тут не було ні душі. Лише ген на тому березі можна було роздивитися самотнього рибалку з вудкою, але він знаходився так далеко, що виглядав просто як світла цятка на фоні густих верболозів.

У кущах пронизливо кричала якась пташка, хвилі тихенько накочувалися на берег. Я роззулася й забрела по коліна в воду. Що я тут роблю? Навіщо збираюся вдруге увійти до тієї самої річки? 

Якесь п'яте чуття щодуху підказувало мені — тікай, не треба тобі цього. Але злість на Макса посприяла тому, що я все-таки прийшла на зустріч із Юрою.

Хотілося хоч самій собі довести, що я не така вже невдаха, є чоловік, котрий упадає за мною і шукає зустрічі. Хай навіть це мій власний чоловік…

Я рішуче вийшла з води і попрямувала до тієї клумби з трояндами, де ми домовилися зустрітися з Юрою.

Вже здалеку угледіла його постать. Він стояв спиною до мене і дивився на небо. 

Але чим ближче я підходила, тим більше здавалося, що щось із ним не так. Зрештою, почувши мої кроки, Юра озирнувся. Побачивши його обличчя, я зупинилась, немов укопана, і мені перехопило подих.

Тому що то був зовсім не Юра ..