Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 181
Перейти на сторінку:
замучений, стогнав.

Врешті Довбуш убив пана і наказав підпалити двір, а все добро – у чому одностайні всі перекази – звелів роздати службі та бідним селянам. Собі не взяв із двору ані шеляга.

Та не подумав тоді Довбуш, що кепсько виконує настанови й побажання старця.

То молодість так його захопила, сила несла, вдаряла в береги, як весняна повінь. Що йому підказували серце, кров і та мить, те він вважав добрим і доречним вчинком.

І відтоді почав довбушувати.

Від перших діянь – буйних, диких, що здирали з народу завошивлений жупан панщини, завзято розбивали кайдани поневолення, від нестримних діянь, гучних, наче голоси повені, яка рве скелі і зносить ліси, – ішли чутки, розголос, грім слави розносився горами і далекими країнами. І збігалися до нього молодці, як струмки до Черемошу з гуком і шумом. З усіх гір, із долів і навіть далеких країн – з Угорщини, з України та з Сербії. Збігалися десятки, сотні, а часом тисячі юнаків, утворюючи справжні загони, військо Верховини.

Після першої звістки про все це пани і секвестр зібрали численну ровту, що мала переслідувати Довбуша. І натрапили на нього, коли він із жменькою хлопців їхав кіньми недалеко від устя потоку Путила біля Черемоша. Довбуш наказав своїм товаришам удавати втечу. При цьому вони домовилися, що зустрінуться на вершині скелі біля устя Путили. А сам дозволив себе догнати. Постава Довбуша не викликала охоти зачіпати його, але від молодесенького, майже дитячого вигляду його обличчя ровтарі осміліли, до того ж Довбуш зовсім не боронився. Його зв’язали і почали шмагати ременями. Але Довбуш, посміхаючись, потроху тягнув ровтарів до берега ріки. І коли вже був близько від ріки, сильно рвонувся, розірвав пута і повкидав ровтарів у Черемош. Тільки двох узяв попід пахи і поніс на вершину скелі, щоб їх провчити. Коли виніс їх на сам верх, показав їм прірву і потік унизу. Тоді ті почали стогнати, благати, заклинати і присягати на колінах, що, доки будуть жити, не будуть переслідувати Довбуша і його хлопців та ще й усіх інших відмовлятимуть. Тим часом решта ровтарів, що, напівпритомні, вилазили з хвиль Черемоша, з жахом угледіли своїх товаришів на вершині, почули їхні зойки. Тоді товариш Довбуша, строгий і невблаганний Джемиґа, просив, щоб Довбуш йому віддав полонених ровтарів, бо хотів відповідним чином ніжно скинути їх зі скелі, аби їм добряче поламати кості. Проте Довбуш, сидячи на скелі й посміхаючись, подарував ровтарям життя. Але наказав їм дуже швидко втікати скелею вниз. Біжучи вниз під супровід опришківського реготу, нажахані ровтарі трохи покалічилися. Опришки милувалися цим видовищем: «Отак тобі! Панське військо навчене марширувати! І не наздогнати!» І тоді Довбуш та його леґіні, граючи на флоярах і стріляючи з пістолів, почали танцювати на вершечку, викручуючи «козлики» над прірвою. Ровтарі дивилися знизу. Здавалося, от-от хтось із опришків полетить у прірву. Але ж то були леґіні Довбуша!

Після цього розлетілася вість про нелюдську силу та неймовірну спритність Довбуша і його товаришів. І вже ніхто ніколи не посилав за ними ні ровти, ні погоні. Так само ніхто не хотів брати участі в переслідуванні. Відтоді жодна охорона безпеки не сміла навіть показатися у горах.

А Довбуш вернувся на Кізю, збирав там загони і готував походи.

Золота баня

То не вода крижана гримить, падаючи зі скель.

То гримить, пливе дума про Довбуша.

Не вода ясна, тихенько шепочучи, розбризкується білим пилом краплин. І не рої білих метеликів, занесених вітром, летять над проваллями.

То дума Довбушева, линучи з тисової флояри, розсівається краплями звуків.

Летить зі скель у берди та пущі. З крісла Довбушевого пурхає вниз і тріпоче.

І охолоджує тебе, брате, рій дрібнесеньких краплин дощу. Подув крил метеликів ніжно торкається, цілує.

І шумом водоспаду додає тобі серця.

На скелі, на Кедруватому, високо на правому березі Кізьої, над урвищем, на кріслі, яке сам собі вирубав у камені, сидів Довбуш і грав на флоярі свій власний Довбушів мотив, що його і тепер старші люди вміють заграти. Уже з самої мелодії зрозуміло, що він вигадав її, слухаючи гук водоспадів Кізьої та спів її пінистих хвиль, що виплинула з його флояри там високо, коли він сидів, дивлячись на далекі Синиці, кам’яні каплиці.

А внизу, на іншому березі Кізьої, Іванчик Рахівський приймав юнаків-охотників, які хотіли пристати до Довбушевого товариства.

Правий берег Кізьої, званий Кедруватим, набагато вищий. Надзвичайно стрімкий схил, продовження верху Менчула, випинається високо над потоком і височіє понад лісами. І нині схил порослий кедровим лісом, крізь який важко пробратися, у ньому повно ям від повалених дерев, кам’яних западин і порогів, порослих мохом. У ті часи він був доступним тільки з вершини Менчула, а внизу всюди загороджений непролазним кедровим бором. І лише з боку Кізьої, наче темна кротяча галерея, вилася таємна стежка, що продиралася через мохи, камені, вирви, повалені пні, під кедровим корінням, серединою невеличкого струмка. Тією стежкою можна було пройти, тільки навколішки і по-пластунському. І тудою Рахівський проводив леґінів до кам’яного крісла, де сидів Довбуш.

Вище лісу є невелика полонина, оточена кам’яними стінами. Там була садиба Довбуша. Коли хлопці під проводом Рахівського входили на полонину, Довбуш дивився на них згори, посміхаючись лагідно і приязно.

І тоді вони мусили проходити різні випробування. Була там слизька кладка високо на Розшибеняку, що вела понад прірвою з одного верху на інший. Хто проходив тією кладкою легко і без ляку, того Довбуш приймав до товариства. А ще для випробування вони мусили класти руку під велику кам’яну брилу. Рахівський замахувався тією каменюкою, вдаючи, що хоче вдарити. Не один бистрий леґінь, поклавши руку на камінь, викрикував, сміючись: «Хай дідько забере руку, аби лиш бути з батьком Довбушем». Тож навіть оком не зморгнув, коли Рахівський замахувався брилою. І тоді задоволений Довбуш, дивлячись йому просто в очі, промовляв доброзичливо: «Добрий, нам годиться». Декому казали для перевірки стріляти з кресаної рушниці в орлів чи кань, що піднімалися високо в небо.

Після випробувань на Кедруватому юнак присягав біля Довбушевого крісла на велетенському топорі Довбуша і на рушниці, покладеній навхрест на той топір. Молодецька присяга звучала так: «Присягаю на громовому топорі вам, дєдику, і вам, славне товариство, панове леґіні. Буду вас слухати, дєдику-ватажку, і вірно вам товаришувати, братове-леґіні. Ніколи нічого не видам, хоч би мене у панській катівні мучили, четвертували і палили. Якщо ж я не дотримаюсь присяги, то най мя не мине на землі

1 ... 67 68 69 ... 181
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"