Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім зі скельної комори витягали сховані у скрині намащені кресані рушниці, пістолети, обрізи, шаблі та бляхи. Хлопці самі приносили зброю, тож мали тоді на собі по дві рушниці і по кілька пістолетів за поясом. Усі інкрустовані, оздоблені тонкою роботою, витвором довгих зимових місяців. Кожен мав рогатину, мосяжну балту і загострену сталеву бартку, по дві, по три рогові оздоблені порохівниці. Потім вибирали собі коней з табунів, що паслися на полонинах. Іноді приводили собі коней з турецьких стад, зі степів на Буковині, а часом із панських стаєнь. Так формувалися кінні війська опришків. У червоних гачах, у червоних сердаках, із накинутими на коней шкірами ведмедів, рисей та зубрів. У високих трикутних капелюхах. На грудях, на капелюхах опришки мали мідні бляхи, що світилися здалека. З ніг до голови вони виблискували міддю, просто оздоблені зброєю. Один турецьким ятаганом із півмісяцем та арабськими літерами, інший кавказьким кинджалом з піхвами, оздобленими дорогоцінним камінням, ще один срібною оксидованою шляхетською шабелькою з латинським написом і Маткою Божою Ченстоховською. Дерев’яні сідла часом були інкрустовані перламутром та золотом, а вуздечки позолочені. І на шиї у кожного коня висів кріс, готовий до пострілу.
І співали вони пісню, співали славу молоденькому ватажкові панові Довбушеві – панській погибелі – і на світлу долю народові.
А Довбуш їхав на панському вороному коні зі сніжною гривою, білою зіркою на чолі та білим кучерявим хвостом. А ще мав той кінь білі обручки на ногах над копитами. І мав цей кінь такий гучний голос, що коли іржав на Чорногорі, то чути було над Чорною та Білою Рікою. Коня називали Хмарою, часом – Громовою Хмаркою.
Незважаючи на юний вік, до Довбуша зверталися з ніжністю та довірою – дєдику, татуню. Довбуш став мрією тих юнаків і всього народу. Вчора ще підліток, бідний козарик, а нині вже гірський гетьман, вождь, що весь час створює нові загони і розсилає їх у всі сторони, щоб вони звозили на Чорногору скарби і приводили каравани із золотом, награбованим із кас, із копалень, із замків та панських дворів. Прокинулася спляча Верховина. Прадавні плаї, доісторичні гостинці, пустища, що й нині є глухими та неходженими, зароїлися озброєним людом, як за часів мандрівок даків чи ґотів. Усюди по горах постійно горіли ватри, подаючи сигнали. У величезних котлах, підвішених, як це роблять на полонинах, на дерев’яних гачках-берфелях, смажилося м’ясо. З бочок, привезених кіньми з Угорщини, ріками лилося вино. Сміливі та проворні мисливці забезпечували товариство дичиною: оленячою печінкою, зубровою солониною, ведмежими лапами. Полонинські ґазди постачали баранів, сир та бриндзу.
Однак перестали їздити верхами до Угорщини купецькі вірменські каравани, що іноді вели до ста коней. Вони привозили з Кут сап’янові шкіри до Дебрецена, а звідти везли дукати. Молодий Довбуш сміявся, коли йому сказали, що перелякані купці взагалі вже не їздять через гори. «О, це справді добре. Не треба буде ганятися за ними по лісах. Так ми втрапимо просто до їхніх комор, до скарбниць, до кас – без зайвих турбот».
Старі оповіді дають предивні описи багатьох сміливих нападів і вдалих походів у погоні за скарбами. Вони ставали щораз сміливішими. Мали щораз більший розмах, щораз дальших місцевостей досягали. І всюди проявлялася Довбушева нездоланна сила, відвага та фантазія. І ніхто не міг його дістати, перемогти чи хоча б по- ранити.
Та, мабуть, ніщо не порівняти з походом на Золоту Баню – копальню золота, оборонний замок і водночас монетний двір, де карбували золоті монети, і державну скарбницю, наповнену клейнодами.
Замок, збудований на скелі десь далеко за верхами, на підгір’ї угорських Карпат, був оточений муром товщиною десять метрів і заввишки також близько десяти метрів, та глибокими ровами. Залізні мости завжди були підняті. Брами, вдень і вночі зачинені, стерегли вартові. Так само охоронялися брами всередині замку, і навіть біля дверей кожного замкового будинку стояла варта. Згідно з переказами, цей castellum належав княжій родині Баторіїв або їх спадкоємцям. Як відомо, ця родина дала польського короля – славетного Стефана Баторія, переможця Москви, приборкувача шляхетської сваволі12.
Саме цим замком хотів неодмінно заволодіти Довбуш, хоч досвідчені ветерани, опришки зі старшого покоління, попереджали його, що здобути той замок неможливо ні найбільшою силою, ні навіть голодом. Бо він має постійне, щоденне сполучення з іншими замками і з цісарською столицею. Що вже не одні геройські груди там закривавилися і не одні молоді кості там посіялися.
Але Довбуш посміхався, примовляючи: «Ніхто там не бував, а я буду».
Попри все, за якийсь час наважився і послав людей на розвідку. Коли йому принесли повідомлення, став ходити по Кедроватій, відгортав чорне волосся і думав, міркував, снував різні плани. Врешті, взявши з собою сто сорок хлопців, подався на полонину Стіг. Там жив старий ґазда, який колись ходив у опришки. Той ґазда був великим силачем. Господарював на розлогих просторах, та нічиєї допомоги не потребував, сам давав собі раду. Одні кажуть, що звали того старого Бойчуком. Але було кілька відомих опришків, що так звалися. Інші ж стверджують, що його звали Змієнський, чи тому, що він походив із полонини Змієнської, чи виглядав таким могутнім, як дракон, адже слово «змій» означає дракон. Ходили чутки, що він колись був у Золотій Бані всередині замку, що добре знав розташування і планування всієї фортеці. І Довбуш подумав, що, може, той старий щось йому порадить або принаймні побажає щастя перед такою незвичайною виправою.
Полонина Стіг є найнижчою у продовженні хребта Чорногори. Вона розташована на південний схід від вершини Піп Іван. Сам Стіг дуже лагідний і сонячний. На північ, унизу, серед лісів лежить найбільше у Чорногорі озеро – Шибене, яке у давні часи звалося Чурєк.
Йдучи хребтом з боку Чорногори, опришки побачили ще здалека, як могутній старець із білим волоссям ніс на плечах великий і тяжкий сніп загострених паль для вориння. І через кожних кілька кроків забивав палю глибоко в землю одним ударом так легко, наче тичку для квасолі. А потім брав на плечі стільки сіна, як добра фіра, і зносив його вниз до загороди. Опришки були вражені. Довбуш, посміхнувшись, промовив: «Добре, що він наш приятель, цей змійовий дід. Нікому б не радив із ним сваритися».
Коли опришки прийшли до діда, той сердечно зрадів Довбушеві, мов старому другові. Він уже багато чув про нього і здивувався, що він такий молодий. Ідучи назустріч гостям,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.