Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Миром! Чи не потрібно вам чогось, любчики сердечні? Може, грошей? Може, зброї? А може, щось з’їсте? От, бідую тут, як можу. Але кажіть, розповідайте, може, вам чогось треба?
Довбуш, милуючись потужними плечима старого опришка, відповідав:
– Побачити тебе, дідусю! Оце найперша потреба. Такий ти нам вдався, як Чорногора. І так нам до серця припав. Абись дочекав і прожив дві сотки років! І про добре слово тебе прошу, дідочку, перед тяжкою виправою.
Сердечно привіталися й обнялися. За хвилю Довбуш тихо сказав:
– Ще просимо у тебе мудрого слова, поради. Радочку та й гадочку подай нам! Як до тої Бані, до Золотої, дістатися? Як здобути її в мої руки Довбушеві?
Дід слухав і посміхався. Сміливо дивлячись Довбушеві просто в очі, відгортав біле волосся. Але скривився – аж болісно, – коли почув про наміри походу до Золотої Бані, розуміючи, який ще молодий і дитинний той славний Довбуш. Бо хоче зазіхнути на неможливе.
– Бував я, небожатка, там усередині, у тій Бані, не золотій, а проклятій! Най би її чорти вогнем золотили! Багато років тому – і ледве живим вернувся. Правду тобі, синку, скажу щиру: не один там із наших сконав на тих мурах, під ребро гаком повішений. І, може, не один ще стогне, груди роздирає у тих льохах… І ти голови молодої туди не пхай! Заріжуть тебе, як великоднє паця. Чи ж то мало замків, палаців, кас на світі? Гай!
Довбуш був готовий до такої відповіді. Видно, не знав старий, ким був Довбуш і чому його вабить та Золота Баня. Тому спокійно відповів дужому дідові:
– Дідусю! Скажу тобі ось що! Нема на світі такого гака, щоб чекав на мене, на Довбуша. Але волію завтра вже померти, хай би мене й порубали, ні дня більше не прожити, якби не мав там побувати у Золотій Бані. Тож, коли твоя ласка, порадь нам, дідочку. Розкажи, що пам’ятаєш, як воно там усе виглядає, аби ми знали.
Задумався дід. Дивився то на Довбуша, то на відважні й веселі обличчя юнаків. Небагато бачив таких у своєму житті.
– Ну, як ти такий, братку, то що я буду тобі радити? Гай! Балачка? То пуста справа! Піду і я з вами! Або слави великої зажити, або смерті жорстокої скуштувати там, на тих мурах пекельних.
І ще зітхнув глибоко:
– Може, там Стасько, наш найвірніший товариш, такий як ти, щирий і сміливий, десь у тих льохах домучитися не може і смерть кличе. Піду! Але коні! Добрих коней нам треба! – крикнув раптом старий, аж у лісах загуло.
Щойно дід це сказав, почав скликати свої табуни з полонин. Ішов уздовж огорожі, тряс коритом, повним зерна, ударяв коритом об вориння і голосно кричав потужним голосом: «Сьцьоу! Сьцьоу!» Аж усі ліси та полонини наповнилися криком і гуком. А у відповідь на той крик високо за верхами відгукнулося спочатку далеке іржання, а потім гул копит, наче глухий грім. Знизу коні опришків відповідали голосним іржанням. Невдовзі з-за гори, мов хмарки, з’явилися гурти коней. І, об’єднавшись у велике стадо, вони мчали з гори, росли, як хвилі, з розвіяними хвостами та гривами, галопували вниз. Було їх майже сто. Зупинилися перед самим воринням, ставали дибки, кусалися і вищали або тихо й радісно іржали. Усі товпилися довкола ґазди. Було на що подивитися. Коней із сумними, журливими очима, втомлених, із прищуленими вухами там не було. І неможливо було таких собі там уявити. Коні Змієнського то гнівно дивилися, погрожуючи один одному, сердито трясучи головами, то радісно іржали, то нетерпляче били копитами, стригли вухами, виклично пирскали. Однорічні стригунці теж примчали разом із мамами, легкі, як метелики. Дивилися невинно й зацікавлено, лагідно і мудро. Кожен кінь був вгодований, як добре доглянута дитина. Випасені ніколи не кошеними травами, вигуляні у високих травах, викупані дощами, вони виблискували пишною шерстю різних відтінків. Як завжди, особливо гарними були сірі й вороні. Але всі були дорідними: і булані, і чубарі, і рябі в яблука. Коні опришків теж були гарні. Але було видно, що ті коні зі Стогу були ріднею старця-самітника. Була в них така ж сила, буйність і відвага, як у їхнього господаря. Але й серед них не було коня, кращого від Громової Хмарки. Як не було ватажка понад Довбуша.
– Ну, браття, панове леґіні! – крикнув старець. – Гей же! Міняйте, вибирайте коників! А як Бог поможе, своїх потім заберете.
Ще трохи повагавшись і врешті дослухавшись припрошувань, хлопці почали оглядати і вибирати собі коней. Але не подумайте, що вони вибирали коней непоказних, таких, які би не вирізнялися на місцевості чи були подібні до коней решти товариства. Навпаки: майже кожен якраз хотів виблискувати, сяяти пишністю. Залишав більше непоказного, хоч і добре об’їждженого гнідого, і вибирав строкатого, найяскравішого, напівдикого. Щоб при параді та пишно в’їхати до Золотої Бані! Щоб люди знали, хто це їде! Щоб запам’ятали!
Потім старий ґазда влаштував їм перед від’їздом бенкет: вісімнадцять бербениць бриндзи, як розповідають, усипав до кулеші. І ще їх припрошував, щоб не були голодні. Отаке було його бідування.
Просто перед тим, як рушати в похід, прилетів Іванчик Рахівський з важливим повідомленням, на яке давно чекав Довбуш. Саме цього тижня у замку Баторіїв мало відбутися весілля. Велике свято і великий з’їзд лицарства. Довбуш тільки цієї звістки й чекав, бо хотів скористатися з метушні та сум’яття.
У той час, коли Золота Баня готувала велику й гучну княжу урочистість, коли з’їжджалося лицарство з Угорщини та Польщі, тут за верхами, за пущами, на високій полонині засіла в очікуванні зграя хижих мисливських соколів, готова до нальоту. І ніхто про них не знав, лиш ліси та полонини.
У похід вирушили на світанку. Затрубили трембіти і заграли зуброві роги. Довбуш і Бойчук-Змієнський їхали попереду. Старий ватажко і молоденький ватажко, білий і чорний. Бойчук із білим волоссям на білому огирі, а Довбуш із чорними кучерями на Громовій Хмарці. А за ними на сірому коні кольору сталі їхав веселий та винахідливий молодик, улюбленець Довбуша Іванчик Рахівський, колишній обдертий бідак і завошивлений волоцюга. Він походив з угорської сторони і знав кожну стежку, кожен яр, мало не кожне дерево в околицях замку.
Коли вони виїжджали на найближчу полонину, далеко в горах із волоського боку загриміло так, як каже про грім стара приповідка:
Кінь білобокий забрів у Дунай глибокий.
Як заіржав –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.