Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський 📚 - Українською

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

1 160
0
21.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прадавня легенда" автора Юзеф Ігнацій Крашевський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 109
Перейти на сторінку:
й гляділа довкола; нічого не було видно…

Так і минула ніч. На сході вже сіріє небо, а по землі стелиться мла і все огортає довкола; здається, під нею дихає й ворушиться земля… Ратники князя дивляться з валів: перед ними на протилежному березі натовп, стоїть стіною, голова до голови, плече в плече; люду, як того піску… Спереду на конях Мишки і старійшини кметів.

Хвостек зійшов на другий поміст вежі, стоїть, лічить і не може полічити. Хитає головою.

— Хай стоять… постоять та й розійдуться!

Куди не гляне, бачить знайомі обличчя; он там брати стоять тих, кого убив він, тут — сини потоплених в озері, а ось — ті, що побували в замку разом з Мишками; їх тут цілий гурт, стіною стоять і дивляться на городище, ніби хочуть очима його з'їсти.

— Хай надивляться! — буркнув він і, не поспішаючи, зліз із драбини. Під вежею п'яні смерди розставляли людей і намагалися їх підбадьорити.

— Та це ж чернь, а не вояки, ну й дружина — від сохи та рала… набрід…

Вийшла Брунгільда, подивилась довкола, заламала руки й очі заплющила. Хвостек засміявся, але був блідий, як мрець.

А по той бік озера — о диво! — ні крику, ні поклику; стали, стоять, потім почали все ближче й ближче підходити. Одні на плечах човна несуть, інші плоти зв'язують. А ці ось лаштують луки й пращі.

Зійшло сонце, небо чисте-чисте. Мишки кричать здалеку:

— Це, клятий Хвосте, останній твій день! Вклонися сонцю й попрощайся з ним, більше ти його не побачиш!

Князь не слухає, сидить на лаві й п'є. Дружинники натягують луки. А праворуч і ліворуч з'являються все нові й нові човни, ніби з-під землі виростають; люди тиснуться до них; спущено й плоти; позв'язувані один з одним, вони простяглись аж до валів. Раптом посхоплювались люди, що лежали в ровах; з обох боків почувся бойовий заклик, аж земля здригнулася; зграя круків зірвалася з вежі і з голосним карканням злетіла до хмар. Засвистіли стріли. З обох сторін посипалось каміння. З вежі падали кругляки та брусся і збивали людей в озеро. Як тільки лава нападаючих плюсне в воду, в городищі лунає переможний крик. Тільки-но впадуть одні, на їх місце тиснуться інші, по вбитих лізуть живі.

— На вали! На вали!

Смерди бігають, штовхаються, кричать… Двічі відбито напад; кмети втретє наступають; натисли на сторожу, загнали її до воріт, а потім у подвір'я. Дійшло вже й до рукопашного бою…

Хвостек подивився й побіг у дім.

Вскочив до світлиці й виніс на руках княгиню. За нею з плачем побігли й інші жінки…

— На драбину! До вежі! На вежу! На вежу!

Несуть вузли, якесь шмаття — хто що вхопив…

— На вежу найбільш надійних!

На драбині аж чорно від людей, вона вгинається під їх вагою, а ненаситна вежа все поглинає й поглинає відступаючих. Зі страшним криком збігла на подвір'я зігнана з валів сторожа: напали на неї з усіх боків, не змогла вистояти; трупами встелені стежки й вали… Мертві тіла з окривавленими обличчями плавають в озері. Всі, хто живий, видираються по драбині, і ось її вже тягнуть всередину, а двері підпирають колодами.

Городище здобули Мишки. Хто не здавався, той загинув, а того, хто кинув зброю, зв'язали. Люди посунули у світлиці й комори — шукати, забирати, але нічого не знайшли: скрізь було порожньо. Тільки в одній із світлиць княгиня поставила жовтий дзбан з отруєним медом, але Мишко, вскочивши першим, помітив його і жбурнув на підлогу так, що з нього тільки черепки посипались. Переможці заповнюють городище. Підкидаючи вгору шапки, вони вигукують:

— Ладо!.. Звитяга — на боці Мишків! Хай щезне Хвост!

Всі звертають погляди на вежу. Проте наблизитись до неї не можна. Кожен, хто підходить близько, гине. Згори падає каміння і вбиває на смерть. І кмети відступили від вежі.

Раптом хтось кинув у шопу смолоскип; а інший підпалив розмальований будинок. Повалив дим, запалали світлиці!

— Не залишимо каменя на камені, балки на балці! У попіл перетворимо Попельків!

Мишки почали сурмити в ріг і скликати докупи своїх людей. Наказано було розташуватись серед двору, хай дощенту горять усі будівлі.

За цей день багато чого зробили, а про вежу можна буде подумати й завтра. Тим часом полум'я жадібно пожирало сухі дерев'яні будівлі. Люди, що в них поховалися, ще не встигли вискочити, як огонь обійшов довкола і все перетворив у суцільне море пожежі.

Мишки зі старійшинами рушили на раду. Вийшли з подвір'я і попрямували на пагорб, що височів неподалік. Тут, перед їхніми очима, постало страшне видовище.

Неглибоко закопані тіла потруєних дядьків і племінників Хвостка повигрібали з землі пси, погризли й тут же подохли біля них. Страшні, збезчещені трупи лежали впереміш із дохлими собаками. Мишки й старійшини здригнулися.

— Останній з їхнього роду! — вигукнув Мишко. — Звів їх зі світу, щоб ніхто після нього не залишився… окрім старого Мілоша й сліпого Лешка.

— Та двох синів, що виховуються в німців, — дождав другий.

— То хай же для цих тіл погребним вогнищем буде пожежа в його домі! — сказав Мишко.

Одразу ж покликали служників і наказали зібрати тіла й понести їх туди, де палав найбільший вогонь, щоб згоріли вони в ньому, а духи зі скаргами полинули до прабатьків.

Хвостек бачив з вежі, як челядь зібрала трупи і, обмивши їх водою, прикрила шатами, поклала на ноші й попростувала до вогню.

Надвечір пожежа вщухла. Гурти людей розташувались на спочивок у городищі, але подалі від вежі, бо з неї раз у раз летіли стріли, каміння і брусся й давили людей, мов ту солому…

Мишки із старійшинами посідали колом та й почали раду радити.

Що робити з вежею, й людьми, які засіли в ній? Вогнем їх не візьмеш, бо камінь не піддається; сокирами й молотами не пробити товстого муру, ні зверху пташкою не влетіти ні знизу мишею й кротом не підритись, — вежа глибоко сидить у землі… майже настільки, наскільки підноситься вона над землею…

Ми їх одним голодом візьмемо, не гублячи марно людей, — сказав Мишко Кривава Шия. — Розташуємося табором навколо вежі. У них запасів на місяць, а ми сидітимемо два; якщо ж буде у них на два, посидимо довше… поки їх усіх до одного не виморимо… Чим більше там замкнулось людей, тим швидше вони загинуть від голоду… Половину народу ми розпустимо; залишиться нас тут стільки, щоб не дати їм вилізти з ями.

І зробили так, як домовились;

1 ... 67 68 69 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"