Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

частина кметів вернулась додому, інші розташувалися під вежею, в городищі й на березі озера. Мишки заходилися було підкріплятися, коли з найближчого лісу виїхали вершники й зупинилися на пагорбі; оглянувши спалене городище, повагом під'їхали до старійшин. Як тільки вони наблизилися, в них упізнали Бумира та інших прихильників Лешка, що були його далекими родичами і підтримували з ним дружні зв'язки… Не пішли вони на вогненні віці, так само як і Мілош та його рід. Бумир наблизився і, не злазячи з коня, кивнув Кривавій Шиї.

— Це ви спалили городище? — розтягуючи слова, спитав він. — А де Попельок?

Мишко, сміючись, показав на вежу. Бумир похитав головою.

— Проте всіх Лешків не знищите, — промовив. — Ще чимало нас залишиться таких, що належать до цього роду!.. Чого ви від нас хочете?

— Від вас? Щоб тихо сиділи… і не жадали над нами панувати, — відказав Мишко.

— Що ж це таке? Поки нема німців, одного князя скинете, а іншого посадите?

— Так, але не з ваших, — відрізав Мишко. — Не з того роду, що нас, кметів, уярмити хотів і орати нами… Ні!.. Ми знайдемо кмета…

Бумир глянув на вежу.

— Думаєте з боєм узяти її? — запитав.

— Ні!.. — сухо відповів Мишко Кривава Шия. — Будемо облягати вежу, поки не поздихають з голоду.

Бумир сидів на коні, похнюпивши голову.

— Глядіть же тільки, щоб німці не прийшли та не помстилися за них, — сказав він, — бо тоді постраждають і винні, й невинні… Ще й мій двір спалять, поля витопчуть, заберуть людей у неволю.

Мишки сміялися.

— Та невже ж у нас списів нема? — сказав молодший, якого звали Білим.

— А в саксів залізо і на них, і на стрілах, — мовив Бумир. — Їхніх десяток проти вашої сотні може легко встояти.

— Але чи ж сотня їх прийде сюди з-за Лаби? — заперечив старший Мишко.

— Воно-то так! — вигукнув Бумир. — Але десятеро саксів покличе з собою сто, а може, й двісті поморців, ті ж від нас недалеко…

— У них такі ж списи, як і в нас, — сказав Мишко. — Не боїмося ми погроз!

Запала мовчанка; Кривава Шия підніс руку.

— Гей! Бумире, і ви, всі Лешки, — звернувся він, — хочете спокою, то сидіть собі спокійно, не втручайтесь у наші справи.

Бумир похмуро глянув на нього.

— Я з мирним словом сюди прийшов, не з каменем, — мовив він. — Адже не б'юся з вами. Тільки кажу вам: нас, Лешків, сила-силенна… Сьогодні — ви дужчі, завтра — ми можемо бути дужчими… На одній землі ми сидимо, тож треба б мирно нам жити, а не вбивати один одного на втіху ворогам!..

— Ми даємо вам мирно жити, — сказав Кривава Шия. — Що ж ви ще хочете?

— Випустіть з вежі того, кого ви голодом хочете заморити, — порадив Бумир, сидячи на коні і зводячи очі на вежу.

Мишко засміявся.

— Гаразд, — сказав він, — тільки ж хай нам віддасть тих, кого потруїв і повбивав…

— А чи не досить з вас того, що ви спалили йому двір, знищили всі припаси, забрали скарби, людей перебили? Ще й хочете мстити?..

— Хіба це його кров? — запитав гострий на язик Мишко Білий. — Це тільки майно його… Нам потрібна кров за кров…

Бумир замислився.

— А завтра ви скажете це ж саме нам і іншим Лешкам по всій нашій Поляні!..

— Ми не оголошуємо вам війни, — говорили інші.

Вони знову замовкли, коли раптом з вежі долинув якийсь шурхіт і стук. Хвостек відсунув щит, яким був закритий проріз у мурі, і вигукнув:

— Бумире! Що ти там розмовляєш з розбійниками? Із скаженим звіром не говорити треба, а бити його по голові. Візьміть людей і приходьте нас обороняти… Наша справа — це ж і ваша також…

Мишко підвів очі вгору, звідки почувся голос. Лук лежав під рукою, князь схопив його, націлився, просвистіла стріла, але вгрузла в дерев'яний щит… З вежі докотився регіт, і друга стріла свиснула з прорізу, — величезна, пір'їста, — і встромилася в сіряк Мишка; той висмикнув її й з погордою відкинув геть.

— Зміїне плем'я! — кричав Хвост згори.

— Скажені пси! — лаявся Мишко.

— Отруйні зміюки!..

— Гад огидний!

— Стерво й падлюччя!..

Такими гомеричними виразами обмінювались обидва табори.

— Бумире! — гукав Хвостек хрипким голосом. — Їдь додому, склич своїх… не дай нам загинути, бо й вас ця підла чернь усіх до одного винищить!

І прибулий повернув коня. Мишко пильним поглядом дивився на нього.

— Ви слухайте поради або Хвостка, або моєї, — сказав він. — Вибирайте ту, яка вам здається кращою. Ваша воля. Ми дотримаємо свого слова, даю священну клятву.

Говорячи, він вхопив жменю землі й підніс її вгору.

— Клянуся, Бумире… якщо ви заступитесь за Хвостка, якщо хтось — хай навіть один — стане супроти нас, ми живої душі не залишимо… Пам'ятайте!

Бумир і люди, що його мовчки супроводжували, глянули на вежу, звідкіль чути було невиразні голоси та оклики, і, не поспішаючи, повернули коней і від'їхали повільною ходою. Мишки спокійно дивились їм услід.

Якби хтось тоді зайшов до тісної вежі, мабуть, перелякався б, побачивши, що тут діялось уже цього дня. Внизу юрмився простий люд: челядники, служники, невольники, яких взяли для оборони. Місця для них було обмаль; стояла нестерпна задуха, і страх охоплював челядь, яка нарікала, що краще б вона пішла в неволю, ніж має тут гинути марно. Над цією безладною юрбою з палицями стояли смерди і наказували тихо сидіти, але люд сердито лаявся. З криниці вірьовкою тягали воду, якої ніж не можна було настачити спраглим, — іншого питва не було. На другому поверсі стояли кращі стрільці й готувалися до оборони; тут же був князь і Брунгільда. Розстелені в кутку шкури правили їм за постіль. Третій поверх займали жінки й оборонці, а на самому верху походжала туди й сюди сторожа. Із вежі долинали стогін і плач. Від ран, заподіяних під час облоги, відразу ж померло два служники, вмерла і жінка — від страху та хвороби. Лежало вже три трупи, з якими не знали, що робити… Мусили їх через верхній отвір скинути з вежі, і ці знівечені тіла, падаючи на землю і розбиваючись, ніби провіщали те, що мало робитись на вежі. Така ж доля чекала й інших.

Хвост, проклинаючи все на світі, ходив від бійниці до бійниці і раз у раз дивився вниз, а Брунгільда довго лежала, наче мертва, і слова не промовивши. Не розмовляли між собою, але видно було, що одне одного звинувачували в душі за це нещастя… Обоє ще сподівались оборонятись і плекали надію, що сини приведуть військо й дадуть