Читати книгу - "Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало"

Возвів людей на голови наші,

Залишилось пройти нам крізь вогонь та воду,

Хай же в прохолоду виведеш ти нас.

Коли закінчили співати, сказав подумки Артемій: "Артемію, це рани Христові на тілі твоїм накреслені є. Залишилося ще, щоб саму твою душу за Христа віддати із рештою крові своєї". І, згадавши пророче слово, сказав: "Підставив я плечі свої на рани, а щоки свої — на удари". "Але хіба більше Владики мого, — сказав, — перетерпів я, недостойний? Він-бо по всьому тілу роздроблений був, від ніг до голови не було на ньому цілості; голова тернями поколота, руки й ноги до хреста прибито заради гріха мойого, Сам же не пізнав гріха, ані лестощів на вустах не поклав. О, які великі суть страждання Владики мого! І як далеко від Його терпіння та незлобності я є, окаянний! Радію й веселюся, просвічений стражданнями Владики мого, що полегшують мені болісті мої. Дякую тобі, Владико, що своїми стражданнями вінчав мене Ти; здійсни-бо, молю, протяг життя мого у сповіданні Твоєму, щоб не вказав мене недостойним оцього страждального починання. Я ж бо на твої щедроти поклався, преблагий Господи, чоловіколюбче!" Так святий, подумки бесідуючи, досяг темниці і в ній проздовж усієї ночі, купно зі святими Євгенієм та Макарієм, у славослов'ї пробули.

Коли ж настав ранок, злочинець повелів знову мученикам на судище стати і, ні про що не запитуючи, розлучив їх: Артемія при собі залишив, Євгенія ж і Макарія в ув'язнення послав до Оасиму Аравитського — згубна-бо є країна та, віють на неї отруйні вітри, і ніхто з тих, що відбувають туди, не можуть пробути й одного літа, впадають відтак у люту хворобу та й умирають. Туди-бо Євгенія та Макарія було відіслано і по певному часі блаженну кончину дістали, святий же Артемій більші перетерпів страждання.

Але спершу злочинець, як вовк, овечу надів на себе одежу і покірливо, ніби співчуваючи Артемію і жаліючи його, почав говорити: "Безрозумним своїм дерзновенням примусив ти, Артемію, обезчестити старість твою й пошкодити здоров'ю твоєму, про що і я шкодую. Прошу тебе, приступи й поклади жертви богам, передусім дафнійському пребажаному Аполлону, моєму чудовому богу. Коли це вчиниш, відпущу тобі вину крові брата мого і саном більшим та славнішим пошаную тебе; поставлю-бо тебе великим архієреєм богам і патріархом жерцям, що є по всесвіті, отцем же своїм назву тебе й будеш ти другий після мене в усьому царстві моєму. Відаєш-бо і сам, Артемію, що брат мій Галлій марно через заздрість від Константія убитий був; нашому ж роду царювати подобає більше, ніж Константиновому, адже батько мій Константій був народжений од Максиміянової дочки та діда мого Константа. Константин же в нього був від Єлени, якоїсь низькородної жінки. Крім того, дід мій тоді не був ще кесарем, коли від Єлени народив Костянтина, а батька мого народив, коли вже був на царстві, але Константин дерзотливістю норову царство захопив і кров дому свого пролив. Поревнував же і син його Константій батьку своєму, забив батька мого і братів його, і мого брата Галлія недавно забив, і мене вбити хотів, коли б не спасли мене від рук його боги, на них-бо я сподівався. Відкинувся християнства і до еллінського життя прихилився, добре відаючи, що еллінське та римське благочестя є стародавніше, християнська ж віра вчора явилася, її Константин, як невіглас та нерозумний, прийняв, відкинувши давні й добрі закони римські. Через це й боги його зненавиділи як найпоганішого і цих вірувань недостойного, крові ж своєї наповненого, адже сина свого Кріспа, доброго мужа, марно забив, не пожалів і жони своєї Фаусти, котра ні в чому не була повинна. За оці ото неподобні діла боги зненавиділи і від себе його прогнали, і сім'я його нечестиве і всепоганий рід від людей знищили. Чи не правду я кажу, Артемію, ти людина стара й розумна, чи ж не так було все? Пізнай-бо істину і наш будеш, хочу тебе мати за друга, а царству спільника".

Це все почувши, святий Артемій трохи помовчав і почав говорити: "Спершу про брата твого відповім тобі, царю, що я неповинен у його смерті і ні в чому не зогрішив щодо нього: ані ділом, ані словом і хоч би й безконечно трудився, випитуючи щодо цього, не знайдеш мене повинним у його смерті. Знав його, що істинним християнином він був, благочестивим, і закону Христовому повинувався. Тож нехай знає небо, й земля, й весь лик святих ангелів, і Господь мій Ісус Христос, Син Божий, якому служу, що чистий я від заколення та смерті брата твого, ані зволяв убивцям, ані був з царем Константієм у той час, коли щодо брата твого рада чинилася, але в Єгипті пробував аж до цього літа. А що велиш мені відкинутися Христа, Спаса мого, на це відповім тобі словами трьох юнаків, що були при Навуходоносорі: "Нехай буде тобі, о царю, знане, що богам твоїм ми не служимо, а золотому бовванові твого любого Аполлона не будемо кланятися". А що блаженного Константина та його рід принизив ти, називаючи його ворогом богів, і безумним, і крові своєї наповненим, таке щодо нього тобі відповідаю: твій батько із братами почав на нього неправду, отруту смертоносну йому давши, за що від сина його вбитий був. Обмовляєш його, що вбив сина свого Кріспа і жону свою Фаусту, але він Кріспа убив через невідання, як людина, пойнявши віру неправді. А що вбив жону свою Фаусту, то це діло добре й праведне учинив: коли не знаєш причини вбивства того, то я скажу. Фауста, жона, бачачи Кріспа, сина його, який від першої жінки Мінерви йому народився, вельми красного, уразилася від нього, як друга Федра, жінка Тезеєва, що Іпполіта, чоловікового сина, красою запалившись, тягла його до осквернення отчого ложа, а коли добрий юнак не зволив на те беззаконня, то Федра, розгнівавшись, обмовила його батькові, а своєму чоловіку, що ніби насилля їй чинив. Так і Фауста, похотівши вельми прекрасного Кріспа, принуджувала його до свого беззаконня. Він-бо, цнотливий бувши, не захотів осквернити ложа батька свого ані викрити її перед батьком, але мовчки те утаював і боявся її зваби. Вона ж, нечестива, не діставши бажаного собі, підняла голос, як перелюбна Федра на Іпполіта (або як погана в Єгипті жінка Панефрієва на Йосипа), так і ця на Кріспа заволала, ніби Крісп, син царевий, її ґвалтує. Цар-бо, батько отой, скарав свого сина, як бажав: