Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 264
Перейти на сторінку:
їх очолити? — поцікавивсь я.

— Думаю, що міг би. Йому це під силу. Однак є ще одна причина. Мені здалося, що та тварюка з козлячим тілом, яка лежала на вівтарі, ким би вона не була, мене побоюється. Я ж був там, і козлоподібний сказав мені, що вже не повернуся назад. Але ж якось я вийшов з кола, хоча й було мені після того непереливки. Він знає, що увесь цей час саме я очолював боротьбу проти нього. Ми перемогли в тій лютій нічній січі, коли загинув король Утер, і я знову зустрівся зі згаданою почварою, хоча вона була в іншій подобі. Козлоподібний упізнав мене, й можливо, саме моя присутність тут якось утримує його в колі.

— На що він був схожий?

— Із вигляду ніби людина, але на голові — козлячі роги, та ще очі червоні. Він був на рябому скакуні. На якийсь час ми зійшлися в двобої, потім у вирі баталії нас розкидало в різні боки. А втім, мені то було тільки на руку, бо цей покидьок мало-помалу став мене долати. Коли ми схрестили мечі, він знову заговорив, і я впізнав його голос, який, здавалося, заповнив усю мою голову. Він сказав, що я дурень та щоб і думати забув про можливість його подолати. Але настав ранок, і поле бою залишилося за нами. Ми погнали почвар назад у коло, наздоганяли їх і добивали. Козлорогий на рябому коні врятувався.

— Ота битва була не остання, — по хвилі додав Ґанелон, — однак з усіх найзапекліша. Якщо я покину королівство, то з кола знову вийдуть полчища пекельних тварюк, адже вони збираються там просто зараз. Не знаю як, та козлорогий знатиме про це — дізнався ж він, що Ланс іде з донесенням про нагромадження військ усередині кола, і підіслав своїх охоронців, аби вони вбили його на зворотному шляху. Тепер він знає і про вас, а отже, змушений буде замислитися. Лише останній дурень знехтує появою такого силача, як ви, не зацікавиться, хто він такий і звідки взявся. Я залишуся тут і битимуся, поки не загину. Це — мій обов'язок. Тільки не запитуйте, чому. Сподіваюся, перш ніж загинути, зможу хоча б дізнатися, звідки взялися коло і той козлорогий.

Раптом навпроти моєї голови щось часто-часто залопотіло. Я миттєво ухилився, щоб не зіткнутися з невидимим створінням, та, як виявилося, дарма. Це був лише птах. Білий птах. Він опустився мені на ліве плече і сів, приглушено воркуючи. Я підставив йому руку, і птах перескочив на неї. До ноги птаха була примотана записка. Відчепивши її, я прочитав та зібгав у долоні. Втупив очі в далечінь, неначе намагався роздивитися щось дуже віддалене, невидиме.

— Що сталося, сер Корі? — скрикнув Ґанелон.

Записка, яку я передав колись туди, де мав опинитись у майбутньому, накреслена моєю рукою і послана з птахом моїх побажань, могла потрапити лише туди, куди неминуче мав потрапити і я. Пишучи її, я й гадки не мав, що опинюся тут. Та все ж таки я тримав її, читав віщування, які сам написав.

— Що це? — зацікавився Ґанелон. — Що приніс вам цей птах? Якесь послання?

Я ствердно кивнув. Простягнув йому папірець. Не удавати ж, ніби у мене в руках нічого нема; Ґанелон добре бачив, як я відмотував записку й брав її. «Я повернуся», — було написано у тій цидулці. І моє ім'я. Він роздмухав люльку й при світлі жару прочитав написане.

— То він живий? І хоче повернутися сюди? — запитав Ґанелон.

— Схоже, що так.

— Дуже дивно, — протягнув він. — Щось нічого не второпаю...

— Може, нам обіцяють підтримку? — сказав я, відпускаючи птаха. Той двічі клокнув, описав наді мною коло — і полетів.

Ґанелон недовірливо похитав головою.

— Нічого не розумію...

— Дарованому коневі в зуби не заглядають, — підсумував я. — Вам удалося зупинити зростання кола, але не більше.

— Чиста правда, — погодився Ґанелон. — Хтозна, може, він його знищить.

— А ще можливо, що це жарт, — додав я. — Жорстокий жарт.

Ґанелон знову похитав головою.

— Навряд. Не його це манера. Цікаво, що у нього на думці?

— Пропоную перенести наші здогади на ранок, — сказав я.

— А нам нічого іншого й не залишається, — мовив Ґанелон, стримуючи позіхання.

Ми підвелися, пройшли під стіною назад і побажали один одному доброї ночі. Я так-сяк доплентався до ліжка, впав — і, наче в яму, проваливсь у сон.

2

І знову день. І знову біль у всьому тілі. Нові переживання. Хтось приніс мені нового плаща, що було дуже доречно. Я ж твердо вирішив набирати вагу, а Ґанелон напевне не забув мої кольори. Бороду вирішив не зголювати, адже він пам'ятав мене не таким волохатим. І коли Ґанелон був поряд зі мною, я щосили намагався говорити гак, щоб голос мій звучав інакше. А свій Ґрейсвандір запхав під ліжко.

Увесь залишок тижня я посилено займався. Працював до сьомого ноту, бився доти, доки біль не відступив, а м'язи мої стали знову міцними. Гадаю, за той тиждень я погладшав фунтів на п'ятнадцять. Мало-помалу до мене поверталося колишнє самовідчуття.

Це королівство звалося Лоррейн, і так само звали її. Якби мені захотілося навішати вам на вуха локшини, то неодмінно повідав би, що ми стрілися на галявині позаду замку; мовляв, вона збирала там квіти, а я вийшов подихати свіжим повітрям. Така собі дешева казочка для панянок.

Гадаю, з мого боку не було б чимось неввічливим віднести Лоррейн до розряду тих дамочок, яких ніколи не бракує в обозі військових колон. Ми зустрілися наприкінці насиченого дня, що минув за роботою в основному зі шаблею та булавою. Коли я побачив Лоррейн уперше, вона стояла край дороги, чекаючи нового залицяльника. Всміхнулася мені, я всміхнувсь у відповідь, кивнув і пішов у своїх справах. Наступного дня побачив її знову й, проходячи мимо неї, кинув: «Привіт». І більше нічого.

Наші випадкові зустрічі відбувалися наче за розкладом. Коли добігав кінця мій другий тиждень у замку і я важив уже поза сто вісімдесят фунтів та почувався відповідно до ваги, якось вирішив, що проведу ніч з нею. На той час уже чудово знав, і хто вона, і чим займається, й це мене цілковито влаштовувало. Але тієї ночі ми займалися зовсім не тим, чим зазвичай

1 ... 67 68 69 ... 264
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"