Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— У мене до вас велике прохання, — почала жінка. — Одну людину поранено, треба її прооперувати, але не в лікарні.

— Ви що?! Збожеволіли? — обурився лікар. — Це ж кримінал!

— Знаю, але дослухайте мене до кінця, — попросила Тамара. — Ви давали клятву Гіппократа й не можете відмовити хворому в допомозі. Поранений — людина заможна, за операцію заплатить гарно. Подумайте добре перед тим, як відмовитися. Гадаю, що за три місяці своєї роботи в лікарні ви стільки не заробите.

— Ви мене штовхаєте на злочин, — зітхнув лікар.

— Поки ви вагаєтеся, людина стікає кров’ю.

— Гаразд. Куди мені йти?

— Я заїду по вас, — кинула на ходу Тамара.

Марина з Тамарою сиділи під дверима мовчки, прислухаючись до дзвякання хірургічних інструментів. Тома нічого не розпитувала, бо на подругу було страшно дивитися. Марина сиділа напівпритомна, бліда й розгублена. Нею тіпало, як у лихоманці. Здавалося, час зупинився і ніколи не зрушить з місця. Тамара обіймала її, ніжно погладжувала тремтячі плечі. Вони підхопилися з місця разом, як за командою, щойно почули кроки хірурга. Лікар вийшов до них і сказав:

— Усе!

— Що... все? — промовила Марина, бліднучи дедалі більше.

— Прооперував, дістав дві кулі (можете віддати хворому на добру пам’ять). Народився він, зізнаюся вам відверто, в сорочці. Піймати дві кулі так, аби жодна не зачепила життєво важливі органи!

— Чоловіка звати... — почала Тамара.

— Я не хочу цього знати, — перебив її лікар.

— Він... — витиснула із себе Марина й замовкла.

— Житиме, — лаконічно продовжив чоловік.

— Щойно він отямиться, ми з вами розрахуємося, — запевнила Тамара. — Не хвилюйтеся, він щедро вам подякує. Що нам робити?

— Не заважати хворому. Пити до вечора не давати, їсти — також. Завтра вранці я приїду своєю автівкою на огляд, — давав настанови лікар.

— Дякую вам! — нарешті спромоглася промовити Марина. — Щиро дякую!

— Завтра віддячите, — буркнув уже з порога чоловік.

— До нього зараз можна? — устигла запитати Марина.

— Приберіть там усе, а хворому дайте спокій.

Розділ 81

Тітка Людмила, переглянувши місцеві газети з оголошеннями, викликала таксі й поїхала дивитися будинок, виставлений на продаж. Галина ж запропонувала Паоло показати йому центр міста. Вони прогулялися вулицями та зайшли до скверика відпочити. Галина вибрала зручне та затишне місце, на лавці між двома ялинками. Паоло пригостив її морозивом, і жінка із задоволенням ним ласувала. Поглянувши на ялинки, вона зауважила, що в однієї з них хтось спиляв верхівку й тепер вона росте радше в ширину, ніж угору.

— Навіщо спиляли? — поцікавився Паоло.

— Мабуть, аби вдома поставити на новорічні свята, — відповіла Галина.

— Не було де купити?

— Просто вкрали, щоб не купувати.

— Таку красу знищити заради особистих потреб?

— Нам із сестрою мама завжди ставила ялинку. Ми дуже любили її прикрашати, а от розбирати після свят — ні, — усміхнулася Галина, згадавши дитинство. — Після того, як мами не стало, Бауля купувала нам ялинку, аж поки нам не виповнилося дванадцять років. Тоді вона сказала, що ми вже дорослі. Та нам однаково так кортіло! Без ялинки свято було не таким, — розповіла вона. — Знаєш, Паоло, чого ми із сестрою хотіли найбільше? Щоб ялинка стояла посередині квартири.

— Навіщо?

— Не здогадався? Щоб можна було навколо неї водити хороводи. Намагаючись зробити нам таку приємність, Бауля пробувала ставити ялинку посеред кімнати, але тоді зовсім не лишалося місця, навіть пройти. Тому наша ялинка завжди стояла в кутку.

— Дивні дитячі забаганки, — зауважив Паоло.

— Я до цього часу сама не можу зрозуміти, чому нам так хотілося бігати навколо ялинки.

— Принести тобі ще морозива? — поцікавився чоловік.

— Ні, дякую. Можна поставити тобі одне запитання? — Галина поглянула йому просто в очі.

— Будь ласка.

— Чому ти так дивишся на мене?

— Як саме? — знітився Паоло.

— Не так, як інші, коли бачать мою руку без кисті.

— Бо сам звик до такого.

— А мене й досі дратує, коли ловлю на собі то жалісливі, то співчутливі погляди.

— Люди сприймають тільки собі подібних, — сказав Паоло. — Здавалося б, що з моїм обличчям? Я відрізняюся від інших лише зміненою структурою та кольором шкіри на половині лиця. Проте цим уже не відповідаю людським стандартам, а відтак, привертаю до себе увагу.

— То як нам жити? Як змиритися?

— Жити простіше та прийняти те, чого не можна змінити. Ми щодня зустрічаємо ранок, бачимо на небі сонце. Нам хочеться ще поспати, але ж ми не припускаємо можливості зробити щось, аби ніч була довшою на дві години? Чому? Бо знаємо, що це неможливо. Ось так не можна змінити нас самих. І доки ми не почнемо сприймати себе такими, якими ми є, не полюбимо себе, сторонні також ставитимуться до нас із неприйняттям.

Галина мовчала, осмислюючи кожне слово Паоло. Він був старший за неї, більш поміркований і розумний. А ще він їй дуже подобався. Проте в цьому жінка не зізналася б навіть самій собі.

Розділ 82

Марина з Тамарою прибрали в кімнаті, де оперували Славу. Чоловік спав, і жінки, щоб не тривожити його спокій, вийшли. Лише тепер Марина змогла розповісти подрузі, що трапилося.

— Ти бачила того, хто стріляв у Славу? — запитала Тамара.

— Ні, не бачила. Я взагалі могла проскочити повз нього, просто випадково глянула на узбіччя й побачила, що там стоїть його «джип», — пояснила Марина. — Слава був притомний і дуже просив не викликати «швидку».

— Як ти гадаєш, чому?

— Не знаю.

— Думаю, він до чогось причетний, — припустила Тамара.

— До чого саме?

— До криміналу, напевно. Чому ж приховує злочин?

Марина замислилася. Попри визнання слушності такого припущення, жінка знала, що не зможе покинути Славу.

— Він обіцяв усе розказати, — згадала Марина.

— Може, він когось прикриває? Не хоче, щоб та людина потрапила за ґрати?

— Хтозна. Може, й так. Томо, а як у тебе? Дізналася, хто ваш батько?

— Так. Тепер мені