Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— А что по этому поводу говорит, бвядь, Путин?

У Януковича по-злодійському забігали очиці, він налив у чарки ще коньяку і враз просичав крізь зуби:

— Ты, блядь, тупой, Коля? Я ж тебе намекаю всеми фибрами души: собирай манатки, загружай самолет нажитым добром и уматывай отсюдова к ебени-хрени! Хватит грабить нэньку-Украину. Я легитимный президент, меня они не тронут, а для остальных… Все, Коля, финита ля трагедия.

Коля рішуче потягнув коньяку, впірив у Яника колючі зіниці своїх несподівано скаламучених очей і повторив:

— Так все же… что, бвядь, по этому поводу говорит Ввадимир Ввадимирович?

Яник відкинувся на спинку крісла і з несподіваним спокоєм удава заявив:

— А це, Микола Янович, державна таємниця і тобі луччє у цю хуйню не лізти… У вас є цілий день, щоб спакуватися к хуям і покинути країну. Це моя дружня порада. І бажано, щоб ви обрали курс на Білокам’яну… — помовчав і додав: — А там, блядь, тебе все, что надо расскажут. Если, блядь, не сам Володя, то Димка. А если не Димка, то какая-нибудь блядь из ФСБ, — точно… Как минимум, в звании полковника. На оркестр и красную дорожку не рассчитывай… А будешь выеживаться, пизда тебе, Коля. Пизда с медным тазиком.

— Я поняв, бвядь, — клюнув носом Азаров. — Можно идти?

— Да, Коля, иди, — сказав Яник і допив коньяк. — Пусть тебе повезет…

Коли той вийшов, Янукович пробурмотів собі під носа:

— И мне тоже, блядь…

Коли за Азаровим зачинилися двері, Янукович люто змів зі столу склянки, так що вони злетіли на підлогу і потрощилися на друзки. Він нервово встав, зробив кілька кроків по кабінету і сказав у нікуди, словами кіношного персонажа: «Уся опэрация займёт не более пятнадцати минут… а я пока… соберу… барахлишко!.. На всякий случай»[133]…

А до Києва продовжували їхати автобуси з тітушками, котрих там ніхто не чекав, морпєхи з Криму, десантура з Дніпра… Беркутня, хоч і відступила, залишалася у Києві, на своїй базі. Тітушня, покинута усіма, голодна, твереза і розгублена розбрелася по Києву у пошуках їжі і, відповідно, пригод на свою дупу. Вони вже нікого не цікавили.

Віктор Федорович відчинив двері шафи з піджаками, помилувався великими багажними валізами, що стояли внизу. Їх було більше десяти. Витягнув одну, поклав на бік, відчинив — весело клацнули замки — і перед ним постала картина: пачки доларів уперемішку з кілограмовими зливками золота у банківських упаковках. Зверху скотчем була прикріплена записка з описом вмісту валізи. Він захоплено видихнув: «ху-у-у-у». Так, ніби зняв з плечей тягар останніх днів. Добув другу валізу і теж відчинив — і знову все на місці, і забите до країв. Це поліпшувало настрій, відвертало від чорних думок. Він переглянув кожну валізу, перечитав усі писульки зі списком валюти і золота, що були в них. Звірив зі старими записами у блокноті, задоволено кивнув і почав назад їх спаковувати, аж зіпрів, втомився.

«Тяжела ти шапка Махаона[134]», — покивав, немов співчуваючи самому собі, своїм трудам титанічним. Набрав номер телефону і запитав:

— Как идет эвакуация?.. Не, у меня тут парочка чемоданов с документами, спогадамы… Собирал, чтобы мемуары писать… Да вот… мемуары… Жизнь я прожил интересную… Есть о чем рассказать нащадкам… Не бросать же… Я их с собой возьму. Дорого как память. Деньги — мусор, а память — все.

Закінчив розмову, задоволено глянув на валізи і пробурмотів під носа:

— Не только же Шпонке писать мемуары. Я тоже можу. Еще какие!

Золоті пельмені, або Цена вопроса

Азаров, сів у свою машину роздратованим, гаркнув до водія: «Обедать!», і одразу подзвонив по мобільному. Але абонент трубку не брав. Це тільки посилило його роздратування. Ще вчора кожен, кого він набирав, хапав мобілку зі швидкістю світла і «з того боку» завжди чулося благоговійне: «Слухаю вас, Микола Янович»…

— Собака, — просичав, вишкіривши зубні імпланти, Азаров. — Все они собаки и твари продажные, нахуй бвядь. А тварям — кнут, а не сопви в мармеладе! А то развев этот припиздженный Янукович, бвядь, повитику. Весь этот народ под кнут, к ногтю! — впав у хмільний транс. — И пахать на нем, чтобы продыху не знали! Собаки, бвядь! Суки, бвядь!

— Извините, не расслышал, — повернувся до нього водій.

— Мовчать! — рявкнув на нього Азаров. — Не твое дело, бвядь!

— Прошу прощенья, — запнувся водій і перелякано вчепився в кермо.

Азаров, й далі щось сердито белькочучи собі під носа, втупився у вікно. Але задзвонив телефон. Він поспіхом увімкнув зв’язок: «Азаров слушает… Да, встречаемся на старом месте. Да, там где нет быдла и всех этих майданутых уродов»…

Через півгодини він сидів у закритому для простих смертних vip-залі ресторану «Печерська світлиця». Ще вчора запопадливий адміністратор і двоє раболіпних офіціантів, нині поглядали на прем’єра скоса. Та Азаров, котрий завжди дивився на людей, як на сміття, цього не помітив. Зосередившись на своїх думках, він не звернув уваги і на те, як один з офіціантів не подав меню в руки, а поклав перед ним, порушивши ресторанний уклад. Та це помітив охоронець, котрий сидів за столом у кутку, щоб проглядалась уся зала. Він підкликав цього офіціанта до себе, а коли той нахилився, схопив його мертвою хваткою за горло і просичав на вухо:

— Тебя че, урод, посетил дух Майдана? Кличко укусил?

Той заперечливо закрутив головою, перелякано вирячивши очі, та охоронець його не відпустив.

— Еще раз, халдей, увижу, как пренебрегаешь Яновичем, лично застрелю. Понял? А революция все спишет. Время такое… И не надейся, что ВЫ победите. Казино всегда в выигрыше…

Той зі згодою закивав, відчуваючи, як наливається кров’ю черепна коробка, туманіє в очах і нападає паніка від бажання вдихнути повітря.

— Пшел вон! — охоронець з огидою відштовхнув офіціанта від себе і демонстративно витер руки об серветку.

Той, хрипучи і важко хапаючи ротом повітря, вибіг у підсобне приміщення. Адміністратор турботливо подав йому склянку води і поспіхом кудись зателефонував.

Тим часом Азаров, не підводячи очей, переглядав стрічку новин на своєму андроїді й по пам’яті робив замовлення іншому офіціанту:

— Певьмени с бараниной, уха со стервядью, и раковыми шейками… И водки… «Кремвевской особой»… Графинчик. Я жду человечка…

І чоловічок не забарився прийти. Це був Блідий-старший. Він круглопико посміхався так, наче життя останнім часом приносило йому суцільні приємні сюрпризи.

— Опаздываете, — зробив зауваження Азаров.

— Так революція на дворі, революція, Микола Янович, — продовжував скалити зуби Блідий і сів без запрошення до столу.

Охоронець