Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Згодом Вуді сказав їй того дня:

— Це просто диво, що ти так його кохаєш.

Вона всміхнулася.

— А в тебе як? — запитала вона. — Гіллель казав мені про ту дівчину, Коллін…

— Вона заміжня. Все непросто. Я вже давненько не бачив її.

— Ти кохаєш її?

— Хтозна. Почуваю до неї ніжність. Завдяки їй я не такий самотній. Але вона — не ти.

Церемонія скидалася на самого дідуся: так само стримана, та з крапелькою гумору. Мій батько виголосив промову над могилою, натякнувши на висівки, що трохи звеселило всіх. Потім промовляв дядечко Сол, він був поважніший. Почав свою промову словами: «Вперше повертаюся я до Нью-Джерсі. Ви знаєте, що мої стосунки з татом не завжди були безхмарні…»

Дивно прозвучала та фраза. Не узгоджувалася вона з тим тісним зв’язком поміж дядечком і його батьками, що їхнім свідком був я за доби розквіту Балтиморів.

Після похоронів та обіду бабуся захотіла проїхати Секокусом. Ніколи я тут не бував, тож запропонував повезти її. Намагаючись збагнути, на що ж ото натякав дядечко Сол, я скористався тим, що ми були самі в автомобілі, й спробував розпитати її.

— Про що ото казав дядечко Сол?

Бабуня дивилася у вікно й наче не чула мене.

— Га, бабцю?

— Маркі, — сказала вона, — зараз не пора для запитань.

— Щось поміж ними сталося? — наполягав я.

— Маркі, помовч і дивися на шлях, прошу тебе. Годі вже набридати мені такого сумного дня.

— Вибач, бабцю.

Більше я ні про що не розпитував. Вона показала, як проїхати до їхньої колишньої домівки, де вони, здається, мешкали тоді, як фінансова ситуація фірми «Ґольдман і компанія» вже похитнулася. Потім попросила повезти її до колишнього підприємства Ґольдманів. Я не знав, куди їхати, й вона показала шлях.

Ми їхали з двадцять хвилин, покинули Нью-Джерсі, заїхали в штат Нью-Йорк і звернули в занедбану промислову зону. Бабуня звеліла мені зупинитися коло порожньої споруди з червоної цегли. Тицьнула пальцем на фасад. «Отам був мій кабінет», — сказала вона, показавши на діру в стіні, що, либонь, колись була вікном.

— Що ти там робила?

— Провадила бухгалтерію. Я завідувала фінансами. Твій дідусь добре вмів торгувати, та, заробивши долар, тратив два. Я контролювала видатки і на підприємстві, й удома.

Коли я нарешті привіз її на паркувальний майданчик цвинтаря, Балтимори вже нетерпляче очікували нас у чималенькому мінівені з водієм, що мав відвезти нас до Мангеттена. Дядечко Сол замовив номер у «Нью-Йорк плаза» для бабуні й усіх Балтиморів. А Монклери залишалися у Монклері.

Наступного дня дядечко попросив мене приїхати до нього в готель, і я послухався. Він зібрав нас трьох, мене, Гіллеля й Вуді, в затишному закапелку готельного бару й оголосив, що дідусь заповідав, щоб усі його заощадження поділили порівну поміж «трьома його внуками». Кожному з нас припадало по двадцять тисяч доларів.

За тиждень після похорону я відвіз бабуню до Флориди. Сів із нею в літак і побув в Маямі кілька днів, щоб вона не почувалася самотньо. Дядечко Сол надав у моє розпорядження свої апартаменти в Буенавісті.

Моє перебування з бабунею в притулку для старих людей підбадьорило її. Як зараз бачу її того дня, коли ми повернулися до Маямі, ось вона сидить на терасі, курить цигарку і дивиться на океан, та погляд губиться десь удалині. На столі в крихітній вітальні стояла коробка з-під взуття, наповнена старими світлинами. Я взяв кілька з них навмання й почав розпитувати її, бо не впізнавав там ні облич, ні людей. Відповідала вона неохоче, я відчував, що порушую її прагнення спокою. Раптом вона завела мову про речі на меблевому складі.

— Що це за меблевий склад? — запитав я.

— Він в Авентурі. Адреса в шафці для ключів.

— І що там?

— Усі родинні альбоми. Як хочеш побачити світлини, то поїдь туди. Вони там посортовані, розкладені за роками і підписані. Роби з ним, що хочеш, тільки не дошкуляй мені запитаннями.

І зараз не знаю, нащо вона сказала мені про ті альбоми, чи щоб я поїхав і глянув на них, чи щоб просто забрався відтіля. Мені було так цікаво, що я подався до того складу і, як вона й казала, знайшов там світлини, на яких було все життя Ґольдманів, тисячі світлин, гарно впорядкованих у вкритих курявою альбомах. Я розгортав їх один за одним; переді мною поставали молоді обличчя, всі ми, якими були раніше. Потім я перейшов до раніших періодів і задля розваги почав шукати там себе. Ось я ще немовля, ось наш дім у Монклері, фарба на ньому геть свіжа. Ось я у пластиковій ванночці на моріжку перед хатою. Ось перші мої дні народження. Раптом я зрозумів, що на всіх світлинах бракує найголовніших персонажів. Спершу мені здалося, що це випадковість або ж фото розташовані неправильно. Кілька годин переглядав я альбоми, аж ствердив очевидне: ми були скрізь, їх не було ніде. Монклерів скільки хочеш, а Балтимори, здається, персони нон ґрата. Жодного знімка немовляти Гіллеля, жодного дня його народження. Жодного фото з весілля дядечка Сола й тітоньки Аніти, а світлин моїх батьків аж три альбоми. На перших світлинах Гіллелеві було вже п’ять років. Складалося враження, що для дідуся й бабусі Балтиморів довгенько не існувало.

Бабуня Рут, либонь, подумала собі, що я назавжди засяду з тими світлинами на меблевому складі й вона зможе спокійно курити собі на терасі. На превелике її невдоволення, я приїхав у її маленьке помешкання й привіз те все з собою.

— Маркі, нащо ти притягнув сюди все це добро? Якби я знала, то ніколи не сказала б тобі про той склад!

— Бабуню, що відбувалося впродовж цих років?

— Про що ти питаєш? Про альбоми?

— Та ні, про Балтиморських Ґольдманів. Тут немає жодного їхнього фото аж до Гіллелевих п'яти років…

Спершу вона прибрала роздратованого вигляду і махнула рукою, ніби відганяючи розмову про це.

— Ох, — сказала вона, — облишмо це минуле, так буде ліпше.

Я знову подумав про дивну фразу, яку вимовив дядечко Сол на похороні дідуся.

— Бабуню, — наполягав я, — таке враження, наче вони якоїсь миті зникли з лиця землі.

Вона сумовито всміхнулася.

— Ти навіть не знаєш, Маркі, як влучно висловився. Ти ніколи не питав, як твій дядечко опинився в Балтиморі? Дядечко Сол і твій дідусь не розмовляли понад десять років.

26

Навчальний рік в університеті вже