Читати книгу - "Тато для двійняток, Галлея Сандер-Лін"

Ярослав нервово тарабанив пальцями по керму. Бісова вечірня пробка! Чому саме зараз, коли у Віолки зовсім скоро повинні закінчитися заняття і її потрібно якнайшвидше забрати?! Гаджиєв так і норовить накласти на неї лапи, він цього навіть не приховує, тільки і чекає відповідного моменту. Сім років пройшло, а він все ніяк не вгамується. Навіщо знову з'явився в їхньому житті, навіщо повернувся? Хіба йому мало того, що має? Гроші, слава, ім'я, яке тепер багато значить на міжнародній арені, дружина-красуня, син... Чого ще бажати чоловікові в цьому житті?!

Яр роздратовано посигналив машині, яка повзла попереду, щоб водій рухався спритніше, хоча прекрасно розумів, що просто зганяє накопичену злість. Не удома ж її вихлюпувати. Ні-і-і, вдома у них своєрідний заповідник, який він своїми руками створив для Віоли, а сам Яр – його турботливий доглядач. З нею по-іншому не можна, тільки затишок, комфорт і тепло, щоб їй хотілося повертатися в рідну квартиру, щоб вона відчувала там себе «вдома».

Він не засуджував дружину за те, що вона так рідко навідується до своїх батьків, хоча для цього потрібно всього лише піднятися на один поверх. Шум, лайка, скандали і навіть епізодичне рукоприкладство батька (Ярик досі пам'ятав силу удару його армійського ременя, хоча слід на грудях вже давно зійшов) – саме від усього цього Віолка втекла у свій час. Втекла до нього, Яра, довірилася, прийшла зі своєю бідою. Тільки до нього прийшла, не до них і не до подруги!

А тепер їх сімейне життя ось-ось піде тріщинами, тому що приїхав Гаджиєв, тому що він ніяк не відчепиться. Зараз навіть більше, ніж раніше. Тепер він пре напролом, і одними лише словами справа точно не обмежиться...

– Але я не програю! – Яр до болю стиснув кермо і проїхав ще трохи. Здається, видно просвіт, вже скоро можна буде згорнути на бічну вулицю і дати по газах.

Після індиву у Віолетти було два групових заняття, на яких за традицією був присутній і президент клубу. В кінці останнього тренування у неї пілікнув телефон: Яр скинув голосове повідомлення, що спізнюється, тому що застряг у пробці. Сказав переодягатися і попросив чекати його в холі. Еге ж, переодягатися... А раптом Тимур знову вирішить у тренерську навідатися, що тоді? Врешті Віола спочатку поспілкувалася з батьками і порадила, кому з дітей над чим працювати вдома, а потім переодяглася в жіночому туалеті, куди Гаджиєв за нею вже точно сунутися не наважиться, там якраз був зручний тапчан. І все для того, щоб потягнути час до приїзду Ярика.

– Тобі додому не час? – Віолетта не змогла погасити роздратування, коли побачила, що колишній однокласник чекає її в коридорі, навіть не подумавши сходити переодягнутися.

Учні вже розійшлися, Тамара Олексіївна, здається, теж пішла додому, тільки прибиральниця тітка Марія клопотала в порожньому холі. Треба тепер якось забалакати Гада і протиснутися до неї, не можна залишатися з ним наодинці.

– Ні-і, я живу тут.

– Де «тут»? Ти в студії ночуєш?! – здивувалася Віола і зробила пару кроків у бік холу.

– Ні, звичайно, – розсміявшись, Тимур заступив дорогу. – Хіба я схожий на бездомного?! У мене в цьому будинку дві квартири по сусідству одна з одною, я спеціально взяв, щоб і будинок, і студія в одному місці і не витрачати часу на дорогу.

– А дві-то квартири навіщо? – з білою заздрістю поцікавилася Віола. Он, комусь і однієї домівки в центрі міста мало, а хтось тільки-тільки ледь накопичив на простеньку двушку на околиці. – Одна для тебе, а друга для твого роздутого его?

– Дотепно, але ні, – відгукнувся Гад. – В одній живу сам, а інша для важливих гостей, щоб не морочити голову з готелем. Ось, збираюся запросити декого провести майстер-клас...

– Та ти сам ходячий майстер-клас, невже у тебе залишилися у світі танців авторитети? – Віолетта не змогла приховати іронії в голосі.

– Ображаєш. Думаєш, я зазнався? Ні, я тільки на початку шляху, Віоло, все це, – він обвів очима навколишній простір, – далеко не межа. Але дякую, що оцінила мої скромні можливості. Хоча могла б сьогодні не підглядати у щілинку, а зайти і нормально подивитися, як я веду індив.

– Не хотіла заважати і бентежити твою ученицю, – вона спробувала його обійти.

– Чи не ревнощі я чую? – підморгнув Гаджиєв і знову не дав утекти. – Не хвилюйся, з УЧНЯМИ я стосунків не заводжу.

«А з ким заводиш? З колегами?»

– З чого б мені ревнувати?! – відмахнулася Віолетта. – Я тобі не дружина. Та й сама знаю, як неприємно, коли на твої заняття видивляється хтось сторонній, тільки і всього.

– Не дружина, кажеш... – він подивився якось дивно. – Знаєш, Віоло, про приїжджих гостей я більше в гіпотетичному сенсі казав, їх, якщо що, і в готелі поселити можна, а ось ти... Не хочеш переїхати у другу квартиру, яка поки вільна? І робота поруч, і по вечорах не треба їхати хто знає куди...

Жити по сусідству з ним?! Та він, напевно, жартує! В цю мить їй хотілося опинитися від колишнього однокласника якнайдалі.

– Здається, ти забув, що я заміжня... – вона зробила чергову спробу прорватися до холу.

– Угу, заміжня, – Тимур різко ступив навперейми. – Тільки я одного не розумію: навіщо ви з Ланіним вдаєте сім'ю? Заради дітей? Нащо тобі таке життя? Іди від нього, Віоло...

– Іти?! Ти себе чуєш? – не на жарт розлютилася вона. – У мене двоє дітей…