Читати книгу - "Гра престолів"

Батько вручив їй Голку — руків’ям уперед.

— Ось.

Вона зачудовано поглянула на меч. Якусь мить вона боялася його торкнутися, боялася: щойно вона по нього потягнеться, батько його відсмикне, але батько сказав:

— Бери, це твоє.

І вона взяла меч у руку.

— Я можу лишити Голку собі? — запитала вона.— Справді?

— Справді,— всміхнувся він.— Якби я її забрав, то, без сумніву, за два тижні знайшов би в тебе під подушкою моргенштерн. Але постарайся не заколоти сестру, хай як вона тебе дратуватиме.

— Не заколю. Обіцяю,— Арія міцно притисла Голку до грудей, а батько пішов геть.

Наступного ранку за сніданком вона перепросила септу Мордейн і вибачилася. Септа глянула на неї підозріливо, але батько кивнув.

За три дні, ополудні, батьків стюард Вейон Пул відіслав Арію в малу залу. Столи розібрали, а лавки відсунули попід стіни. Здавалося, в залі нікого немає, аж поки незнайомий голос не промовив:

— Ти запізнився, хлопче.

Худорлявий чоловік, голомозий і з великим гакуватим носом, виступив з тіні, тримаючи в руках два тонкі дерев’яні мечі.

— Завтра ти прийдеш ополудні.

Говорив він з акцентом, зі співочою інтонацією вільних міст — можливо, Браавоса чи Мира.

— Хто ви? — запитала Арія.

— Твій учитель танців,— кинув він їй дерев’яного меча. Вона метнулася його перехопити, але промахнулася й почула, як меч гримнувся на підлогу.— Завтра ти його зловиш. А зараз підніми.

Це була не просто палиця, а справжній дерев’яний меч з руків’ям, гардою і головкою. Піднявши його, Арія схвильовано стисла його обіруч, тримаючи перед собою. Він виявився тяжчим, ніж здавався на вигляд, і набагато важчим за Голку.

Голомозий цокнув язиком.

— Не так, хлопче. Це не довгий меч, не потрібно ним замахуватися обома руками. Візьми клинок однією рукою.

— Він занадто важкий,— мовила Арія.

— Важкий, щоб зростити твою міць, а ще для рівноваги. Канавка всередині налита свинцем, атож. Тобі знадобиться тільки одна рука.

Забравши з руків’я праву руку, вона обтерла спітнілу долоню об штани. Меч вона тримала в лівому кулаці. Чоловік, схоже, це схвалював.

— Ліва рука — це добре. Усі рухи навпаки, тож це додаткові незручності для ворога. Але стоїш ти неправильно. Обернися боком, отак. Бачу, стан у тебе тоненький, як ратище списа. Це теж добре: ціль менша. А тепер хватка. Дай-но погляну,— наблизився він і подивився на її долоню, а тоді розчепив їй пальці й перемістив.— Атож, отак. Не стискай надто міцно, хватка має бути легкою, делікатною.

— А що як я його впущу? — запитала Арія.

— Криця має стати продовженням твоєї руки,— сказав голомозий.— Ти можеш впустити руку? Ні. Дев’ять років Сиріо Форел був першим мечем володаря моря у Браавосі, тож він на цьому розуміється. Слухайся його, хлопче.

Уже втретє він назвав її хлопцем.

— Я дівчина,— заперечила Арія.

— Хлопець, дівчина,— зронив Сиріо Форел.— Ти меч, ось що важливо,— він цокнув язиком.— Атож, це хватка. Ти тримаєш не бойовий топір, а...

— ...голку, — з притиском закінчила за нього Арія.

— Атож. А тепер ходімо до танцю. Пам’ятай, дитино, ми розучуємо не залізний танок Вестеросу, не лицарський танок, не гехкання і гепання, ні. Це танок бравів, водяний танок, пливкий і прудкий. Усі люди зроблені з води, ти це знаєш? Якщо їх протяти, з них витікає вода, і вони помирають,— він на крок відступив і підніс угору свій дерев’яний меч.— А тепер спробуй ударити мене.

Арія спробувала. І пробувала чотири години поспіль, поки в неї не заболів кожен м’яз у тілі, а Сиріо Форел цокав язиком і пояснював їй, що саме потрібно робити.

А наступного дня почалося справжнє тренування.

Данерис

— Дотрацьке море,— зронив сер Джора Мормонт, натягуючи повіддя й зупиняючись поряд з Дані на гребені пагорба. Під ногами в них простерлася неозора пустельна рівнина — безмежний плаский простір, який тягнувся аж ген до обрію і далі, аж поза нього. Та це і справді море, подумала Дані. Тут уже не було пагорбів, не було ні гір, ні дерев, ні міст, ні шляхів — тільки нескінченні луки, де високі трави брижились од вітру, як хвилі.

— Яке воно зелене,— сказала вона.

— Це зараз, звідси,— погодився сер Джора.— А бачила б ти його в цвіту, цілком укрите багряними квітами від обрію до обрію, як море крові! А коли приходить посуха, весь світ набирає бронзових барв. А це ж одна тільки гранна, дитино. А там сотні видів трав — жовтих як лимон і темних як індиго, блакитних, і жовтогарячих, і веселкових. У Тінявих землях за Ашаєм, подейкують, є океани примарних трав, вищих за вершника на коні, зі стеблами білими як молочне скло. Вони душать усі інші трави, а тоді в темряві сяють духами проклятих. Дотраки певні, що одного дня примарні трави вкриють весь світ, і тоді життю прийде кінець.

На саму думку про це Дані здригнулася.

— Не хочу зараз про це говорити,— мовила вона.— Тут так гарно, аж не хочеться думати про те, що все це може загинути.

— Як скажете, халесі,— шанобливо озвався сер Джора.

Почувши голоси, вона озирнулася. Вони з Мормонтом випередили решту вершників, тож зараз ті ген позаду видиралися на гребінь пагорба. І її служниця Іррі, і юні лучники з її хасу були спритні, мов кентаври, а от Вісерис і досі боровся з короткими стременами й пласким сідлом. У цих краях брат мав жалюгідний вигляд. Йому не варто навіть було приїжджати. Магістр Іліріо схиляв його зачекати в Пентосі, запропонував йому гостинність свого особняка, але Вісерис навіть чути про це не хотів. Він буде з Дрого, поки той не сплатить борг, поки Вісерис не отримає обіцяну корону. «А якщо він спробує мене надурити, горе йому: він дізнається, що буває, якщо збудити дракона»,— заприсягнувся Вісерис, поклавши руку на позичений меч. На це Іліріо тільки кліпнув очима й побажав йому щастя.

Дані збагнула, що зараз не має охоти вислуховувати братові скарги. День був занадто чарівний. У насиченій блакиті неба, у високості, кружляв яструб — полював. Море трави гойдалося й зітхало з кожним повівом вітру, тепле повітря пестило обличчя, і Дані почувала умиротворення. Вона не дозволить Вісерису все зіпсувати.

— Зачекайте тут,— мовила