Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Берлінґейм розсміявся.

— Не квапся так швидко добратися до кінця, Ебене; це порушує хід всієї історії і спричиняє плутанину. Чи ж хтось коли-небудь бачив, щоб одіссеї приносили якісь плоди?

— Годі вже тобі дражнитися! — вигукнув Ебенезер.

— Ну, що ж, гаразд, мосьпане Лауреате, мені й справді вдалось отримати у свої руки ці записки, принаймні те, що там від них лишилося; ба більше, скажу тобі, що я зробив з них список геть аж до останньої літери, за винятком хіба що декількох місць, які здалися мені нудними, тож я їх скоротив. Я маю їх тут, при собі, в каптані, і вранці ти зможеш їх прочитати. Досить лише сказати, що це справжнісінький журнал сера Генрі Берлінґейма, але жодних доказів про те, чи був цей чоловік моїм предком, чи ні, у мене немає.

— Присяй-бо, я радий, що ти знайшов їх, і вже з нетерпінням чекаю на світанок! Добре, що твоя розповідь ще не скінчилася, бо інакше нам було б важко згаяти решту часу. Які ж то дивовижні речі трапилися з тобою потім?

— На сьогодні досить, — вирік Берлінґейм. — Дорога тут не така вибоїста, і ніч уже майже добігає кінця. Решта оповідки може зачекати, поки ми не доберемося до Плімута.

Отож, сказавши це, він, не слухаючи жодних заперечень від Ебенезера, випростав якомога зручніше ноги й одразу заснув. Натомість поету пощастило менше, і хоч як він силкувався, йому ніяк не вдавалось на якийсь тривалий час зімкнути очі, не кажучи вже про те, щоб заснути, хоча голова його вже стугоніла від утоми. Знову його розум переповнювали імена — імена, почуті вперше від Балтимора, які тепер, після Берлінґеймової розповіді, набрали плоті та крові, образи людей, жахливих у своїй заповзятості й рішучості, блукали в його уяві — і образ його друга й учителя був поміж них.

Берлінґеймова оповідка триває далі; Лауреат читає уривок з «Особистого діяріуша сера Генрі Берлінґейма» та виголошує промову про природу невинності

Коли після сходу сонця наші подорожні зупинились у Йовілі, щоб справити свою ранкову трапезу, Ебенезер негайно попросив, щоб Берлінґейм показав документ, про який розповідав, але його вчитель і чути про це не хотів, поки вони не поснідають. Потім, коли сонечко, яскраво засяявши та пригрівши їх своїм теплом, зійшло вище, вони вийшли надвір покурити та розім'яти ноги, і Берлінґейм видобув декілька згорнутих аркушів з кишені свого каптана. Вгорі на першій сторінці поет мав змогу прочитати таке: «Особистий діяріуш сера Генрі Берлінґейма».

— Маю пояснити, що цей заголовок написав я сам, — сказав Берлінґейм. — Як ти можеш бачити, записки неповні, складаються з уривків, але подорож, про яку тут ідеться, описана в «Загальній історії» Джона Сміта. Це трапилось у січні 1607 року, то була перша зима, яку там зустріли колоністи, і вони здійснили цю подорож вгору річкою Чікагоміні, щоб знайти там місто Поухатана, володаря індіян. Тоді там, у Джеймстауні, багато хто був налаштований проти капітана Сміта: дехто був стурбований тими каверзами, які він затівав, щоб усунути губернатора Вінґфілда та губернатора Реткліфа; інші звинувачували його в тому, що він нехтує вказівками Лондонської компанії, приділяючи мало часу пошукам золота та морського проходу на Схід; інших турбував лише голод, і вони вважали, що йому слід налагодити торгівлю з Поухатаном. Тож цілком зрозуміло, що експедиція вверх по річці Чікагоміні була дуже доречною, адже вона обіцяла звільнити від усіх цих клопотів: принаймні капітан якийсь час буде залишатись осторонь політики, і, крім того, дехто стверджував, що Чікагоміні тягнеться далі на схід; у будь-якому разі, не було жодних сумнівів у тому, що до міста імператора, яке лежить вверх по річці, не так уже й багато миль. Сміт у своїй «Історії» розповідає, як його захопив у полон один з ватажків Поухатана на ім'я Опеканкануг, і йому вдалося уникнути смерті лише завдяки тим магічним трюкам, які він вчинив за допомогою компаса. Він стверджує, що потім його одного привели до Поухатана, засудили до смертної кари, і лише втручання доньки імператора його врятувало. Його версію того, що відбулося, я записав внизу під назвою записок.

Ебенезер прочитав коротеньку дописку:

Вони своїми палицями були ладні ось-ось розчерепити йому голову, але Покахонтас, улюблена донька короля, коли жодні вмовляння вже не допомогли, взяла його голову у свої руки та, рятуючи його від неминучої смерті, своєю головою заслонила його голову; побачивши це, Імператор зрештою дав згоду на те, щоб він залишився жити за умови, що робитиме йому сокири, а їй — дзвіночки, пацьорки та вироби з міді, бо ж вони гадали, що він розуміється на усіх тих речах і, як і вони, є майстром на всі руки.

— Присяй-бо, — сказав він, — це був дивовижний порятунок!

— Це дивовижна романтична небилиця, — виправив Берлінґейм, — адже суть «Діяріуша» полягає в тому, що цей Берлінґейм був свідком усіх тих подій, які зрештою були не такими вже дивовижно героїчними. Я нічого більше не скажу і залишаю тебе наодинці, аби ти мав змогу негайно прочитати цей твір сам.

Сказавши це, Берлінґейм увійшов до заїзду, а Ебенезер, знайшовши собі лавку, що стояла на сонці, зручно на ній вмостився і прочитав таке:

Особистий діяріуш сера Генрі Берлінґейма

Я… неодноразово попереджав [Сміта], що нашому провідникові, шахраюватому дикуну, який поцупить у тебе гаман і оком не моргне, в жадному разі не можна було довіряти, бо ж він, безперечно, на службі у цісаря [Поухатана]. Але він і чути того не схотів, і коли річка зробилася надто мілкою для наших суден, сей самий дикун запропонував, абисьмо до міста цісаря, яке, як він стверджував, було неподалік, далі йшли пішою ходою, на що наш капітан ізразу й пристав, невважаючи на ту річ, що ліси, як я йому на те вказав, густі і непролазні, мов ті джунглі, тож ми можемо стати легкою здобиччю для ворожих до нас індіян. Капітан дав одвіт, як то в нього ведеться, коли хто-небудь вказує йому на його невігластво і дурість, сказавши, що я боягуз, дармоїд,